Жили собі цар і цариця. Було в них три дочки. От раз запросили їх на бал. І хочеться їм поїхати, так не можуть дочок покинути самих. Бо в їхній землі був страшний змій, який крав дітей. От вони і кажуть своїм дочкам:
— Ми поїдемо з дому, а ви щоб з палацу нікуди не виходили, бо прилетить змій і вас украде.
Дівчатка пообіцяли, що будуть сидіти в палаці, що нікуди з дому виходити не будуть.
Поїхали цар з царицею, а дівчата забули про те, що пообіцяли батькові й матері, і побігли погуляти. А змій уже тут як тут. Схопив та й поніс їх. Кричать вони, просять врятувати. Та ніхто їх не рятує.
А жив той страшний змій у великій норі. Нора та була у високій горі. Нору ту змій закривав великим каменем. І ніхто ніколи не бачив, куди той змій носив дітей. Саме в той день, як змій украв царевих дочок, біля тієї гори ходив хлопець, який шукав лоша, що відбилося від табуна. Хлопець ходив між деревами, і змій його не побачив.
А хлопець хоч і злякався, але зрадів, що тепер знає, де ж та нора, у яку зміюка носить і хлопчиків, і дівчаток.
Повернулися цар з царицею додому, шукають своїх дочок, а їх і не чуть. Вони весь палац обійшли, а дівчат немає. Гірко заплакали цар і цариця. Але сльозами горю не поможеш.
І видав цар указ, в якому говорилося: «Хто знайде моїх дочок і приведе їх мені додому, тому я дам півцарства».
Прийшов той хлопець до царя і каже:
— Великий царю, я знаю, де ваші дочки.
І розповів про нору у великій горі, в яку змій забирає дітей. Зібрав цар силу людей, і пішли вони до тієї гори, бо хлопець сказав, що нора закрита великим каменем.
Силувались, силувались, а таки прибрали камінь. А хто ж полізе у ту нору? І півцарства хочеться, але ж і страшно. А хлопець той і каже:
— Плетіть довгого каната та міцного.
От виплели каната, обв’язався ним хлопець, і почали його спускати в ту нору. А він їм сказав:
— Сидіть і чекайте. Коли я знайду дочок, то прийду і посмикаю за канат.
От він іде він під землею, а там трава росте, дерева. Іде він, іде. Аж бачить величезний палац. Заходить він туди, одчиняє одні двері, другі, треті… Аж бачить сидить дівчина. Як побачила вона його , то одразу й каже:
— Тікай, хлопче, звідси, бо змій тебе уб’є.
Тільки вона це сказала, аж тут шумить, гуде, всі двері відчиняються. Змій улітає. А хлопець не встиг і сховатися. От змій і каже:
— М’ясце само до мене прийшло. Зараз і пообідаю.
А в хлопця при боці була булава. Він як махне нею, так одна голова в змія і відлетіла. Як закричить він, як зареве і полетів геть.
Тоді хлопець запитав:
— Ти царева дочка?
— Так,- відповіла дівчина.
— А де ж твої сестри?
— Не знаю, я тут одна живу у цьому палаці.
От хлопець і говорить:
— Я тебе відведу в безпечне місце, а сам піду шукати твоїх сестер.
Як сказав, так і зробив.
Повернувся назад і пішов далі по кімнатах палацу. Знайшов і другу цареву дочку. І тільки хотів вивести її звідси, як заревло, загуло, і знову прилетів змій. Та хлопець не злякався його і відбив йому і другу голову. Заревів змій від болю і знову полетів геть. Мабуть, щоб зажили його рани.
І цю дівчину відвів хлопець у безпечне місце, а сам повернувся визволяти ще одну цареву дочку. Знайшов і її, та знову прилетів змій. Хлопець і втретє не спасував перед ним і знову здолав його. Убивши змія, забрав третю дочку І попрямував до нори. Третя царева донька на прощання дала йому перстень.
От привів він дівчат до нори, подьоргав за канат. І одну за одною витягли дівчат на світ білий. І вчетверте опустили канат. Але хлопець був метикуватий і вирішив прив’язати замість себе камінь. Він подумав, що цар не захоче віддати йому півцарства, і накаже людям убити його. А цареве слово є законом, і люди виконають його наказ. Так і зробив. І справді вийшло так, як передбачав хлопець. Дотягли камінь до половини, а потім пустили.
Сів він і задумався. Що ж робити? А в кармані у нього був ножик. Він носив його, бо дуже любив робити сопілки. Хлопець вирізав їх з очерету, верби, лози. А ще вмів гарно грати на сопілці.
От почав він робити сходинки, щоб вибратися на білий світ. А коли дуже заморювався, то грав на сопілці. Почули його гру миші. Їм вона дуже сподобалася. І вирішили вони допомогти хлопцеві, бо він був добрий і ніколи їх не кривдив. Довго тривала ця робота. Нарешті побачив хлопець білий світ. Подякував він мишам і пішов у ті краї, де цар жив.
От приходить він до села і проситься в людей, щоб пустили його переночувати. Підходить до одного двору і бачить, дід в одній сорочці сидить на хаті, а баба під хатою стоїть і держить його штани. Підійшов хлопець ближче та питає, що це дід надумав. А баба й каже:
— Оце він так, чоловіче добрий штани одягає, стрибає з стріхи, доки в штани не попаде.
Засміявся хлопець, сказав дідові, щоб той злазив з хати. Зліз дід, хлопець навчив його штани одягать, а дід та баба прийняли його, дали йому повечерять. А на другий день питають, чи не залишиться він у них жити, бо вони вже старі і їм треба помочі. Хлопець погодився і став у них худобу пасти. Пасе та на сопілці виграє.
А в царевому дворі готуються до весілля. Бо часу пройшло багато, дочки повиростали та й хлопець уже парубком став. От тих діда і бабу цар теж запросив на весілля. А вони й кажуть:
— Та ні ми не прийдемо, бо у нас є хлопець і ми його самого не покинемо.
А цар і каже:
— Чи це той, що на сопілці грає? Так нехай і він приходить, буде на сопілці грати.
Пішли дід та баба, а з ними й хлопець. Грає він на сопілці, а всі танцюють. Цареві дочки теж танцювати пішли. А одна царева дочка все придивляється до хлопця, все їй здається, що вона його десь бачила. І хочеться їй його зачепити. От наважилась, підійшла й питає:
— А чого в тебе рука зав’язана?
А він відповідає:
— Та то я солому різав та врізався.
А дівчина каже:
— У мене є мазь така, що всі рани заживляє. Давай я гляну на рану.
Та тільки хап за руку, а ганчірка і розв’язалась. А в нього на пальці так і засяяв перстень. Вона і впізнала той перстень і каже:
— Тату, мамо, ось той, хто врятував нас від змія. Ви ж йому обіцяли півцарства, а не дали. А я хочу з ним одружитися, бо він цього заслужив, бо він наш рятівник.
Відгуляли весілля та й став хлопець царським зятем. І жили вони довго і щасливо, аж поки не повмирали.
От і казочці кінець, а хто слухав — молодець.