Жили собі дід і баба. У них була внучечка Софійка. Баба внучечку гляділа, пестила. А коли вона підросла, баба з неї очей не спускала.
Дід з бабою поїхали на базар, запрягли сани і гайда у дорогу. Внучечка побачила, що нікого вдома немає та й побігла на ковзанку кататися. Прийшла додому, а ноги мокрі під носом булька вискочила. Коли дідусь повернувся з базару, то запитав у Софійки:
— Софійко, ти була слухняна?
Вона промовчала і нічого не відповіла. Прийшов Новий рік. Чужі діти на вулиці граються, на ковзанах та на санчатах катаються, а Софійка сидить вдома біля печі кахикає. Падав легкий сніг. У вікно постукала синичка, та й спитала у Софійки:
— Софіє, ти чому вдома сидиш, не йдеш до дітей?
Вона відповіла:
— Я кашляю, простудилася, бо без дозволу пішла на лід, і не призналася дідусеві.
Синичка послухала і сказала, що дуже кепські справи, якщо правди не говориш рідним. Порадила піти признатися дідусеві і бабусі і стане легше на душі.
Так вона й зробила. На другий день внучка була весела та здорова. Вона ніколи нікого більше не обманювала. І своїх дітей навчала жити, та не розлучаючись із правдою.