Їхав якось пан, і поламалась у нього карета. Добре, що недалеко кузня була і в ній коваль працював. Звелів пан полагодити карету. Коваль полагодив і зажадав за роботу цілого карбованця. Жаль панові віддавати такі гроші, та нічого не вдієш — довелося діставати гаманця з кишені.
Той клятий карбованець цілу дорогу не давав панові спокою.
«За таку дрібницю,— аж кипів пан,— цілого карбованця взяв! А скільки тієї роботи? Виходить, коваль може більше заробити, ніж я, пан, котрий у кареті роз’їжджає! А що як спробувати самому ковалювати? Добре обміркую все і зможу не гірше від коваля коней кувати та грішми кишені напихати,— од такої думки пан одразу повеселішав,— треба тільки непомітно придивитись, як він працює, повчитись, а тоді на Юр’їв день вижену коваля з маєтку й ковалюватиму сам».
Після цього пан став частенько заходити до коваля на кузню. То розпитує коваля, то сам щось розповідає, а тим часом усе придивляється, що та як робить коваль. Через деякий час пан вирішив, що він уже навчився ковалювати, і прогнав коваля.
— Іди, — сказав він,— на всі чотири сторони. Я сам зі своїм кучером ковалюватиму. Я кувати буду, а кучер — міх роздмухувати.
Пішов коваль.
На другий день приїхав із сусідньої волості селянин-хуторянин з великим шматком заліза й попрохав викувати леміш до плуга. Пан, наче все життя тільки те й робив, що ковалював, узяв залізо, поклав у горно, присипав вугіллям і каже:
— Ану, кучере, дми!
Кучер і задув, бідолаха, з усієї сили, поки залізо аж до білого розпеклося. Кинув тоді пан залізо на ковадло й наказав селянинові:
— Бери молот і бий!
Підхопив селянин найбільший молот і ну бити ним — аж іскри летять навсібіч. Б’є селянин, б’є — вже залізо геть розплющилось, а ковалеві те байдуже, знай погукує:
— Бий, поки не охололо!
Нарешті залізо почорніло. Нічого не вдієш — знову поклали його в горно, присипали великою купою вугілля. Знову наказує пан кучерові:
— Ану, кучере, дми!
Кучер, бідолаха, дув, поки залізо знову побіліло, і тоді стали його знову кувати.
Селянин, правда, завагався:
— Так можна все залізо перепалити,— промовив він, —а лемеша і не побачити.
— Чого це не побачимо? — розсердився пан,— Буде леміш. Ти тільки краще бий, Е, та хіба так? Кучере, а йди-но сюди! Може, в тебе краще вийде, ніж у цього телепня! Бери молот!
Узяв кучер молот, бив ним, бив, проте лемеша так і не видно.
— Погане в тебе залізо, — каже пан. — Не виходить з нього леміш, краще я тобі сокиру викую!
— Що ж, роби сокиру, вона в господарстві теж потрібна.
Знову поклали залізо в горно, розпекли. Стали кувати.
Кують його скільки сили є. Та ось побачив пан: зовсім мало заліза лишилося.
— Послухай, хазяїне, сокира, бачу, теж не виходить, мабуть, залізо не те. Може, викую тобі краще ножа?
— Що ж, роби ножа, він у господарстві теж пригодиться.
Знову розпекли вони залізо і кують, кують скільки сили є. Побачив пан: заліза маленький шматочок залишився.
— Послухай, хазяїне, ніж теж не виходить, викую я тобі шило.
— Що ж, роби шило, воно теж у господарстві потрібне.
Знову розпекли залізо і стали кувати. Кують його, кують скільки сили є. Бачить пан, що заліза майже нема, зовсім крихітний шматочок залишився.
— Послухай, хазяїне, шило теж не виходить, викую я тобі пшик.
Сказав це пан, узяв той шматочок заліза, що залишився, розпік його до білого жару й кинув у воду, воно й зашипіло: п-ш-ш-ш-ш-ик!
Проте запросив пан за пшик платню, наче за справжню роботу,— цілий карбованець.
— Грошей у мене немає, — відповів селянин, — зате є пшениця вдома. Приїздіть, пане коваль, усе сповна віддам, у боргу не залишуся, все, що заробили, одержите.
Поїхав селянин додому. Не встиг той ще й додому дістатись, як пан звелів кучерові запрягати коней, і вони вирушили слідом за селянином, щоб скоріше платню одержати. Цілу дорогу пан повчав кучера:
— У комору по пшеницю я сам піду, бо краще знаю, скільки мені за роботу належить, а ти залишайся в дворі й уважно слухай. Коли хазяїн скаже: «Досить», ти гукай: «Насипай і мою пайку! Хіба мені легко було міх роздмухувати?»
Приїхали вони. Хазяїн одразу ж повів нового коваля в комору. А там за дверима два кремезні хлопці стояли.
Схопили вони пана, поклали на долівку, а хазяїн ну його батогом стьобати. Не хотів пан, щоб кучер знав, що його шмагають, тому мовчки терпів, зуби зціпивши.
Добре відшмагав хазяїн пана і каже хлопцям:
— Досить!
А кучер почув і гукає з двору:
— Всип панові і мою пайку. Хіба мені легко було міх роздмухувати та бити!
— Ну, коли так, — засміявся селянин,— хіба мені шкода, всиплю й твою пайку!
Схопили хлопці пана вдруге, а хазяїн відміряв і кучерову пайку горе-ковалю.
Повертаючись додому, пан лаяв кучера.
— І навіщо ти, дурню, гукав, щоб іще всипав?
— Ой пане, а ви ж самі так наказали.
— Та хай уже,— гірко посміхнувся пан,— А тільки, як приїдемо додому, негайно ж спали кляту кузню! Більше я не буду ковалювати.