Один пан мав в клітці говорячого пташка. І одного разу такий пташок став сумний. А пан став та й ся дивить на него і каже: «Чого ти такий сумний?» А пташок каже: «Пусти мене на волю, най ся трохи пролечу, буде мені зараз інакше». Взяв пан випустив. І пташок літав, сів на стіл і каже: «Випусти мене таки на двір, що тобі з мене? Пір’я на мені такого файного нема, а поживи з мене также багато не будеш мати, бо я маленький. А я тобі за то дам дві науці. Перше: не вір то, хто каже неправду; а друге: не посягай того, що тебе не діткне». І се сказав, пан отворив вікно, і пташок полетів.
Вийшов пан на спацир в огрод і спацирує собі, а пташок сів на гілцу і регочеться, сміється. «А чого ти ся смієш?» — питає пан. «З тебе», — каже пташок. «Та чого з мене?» — каже пан. «Що ти такий дурний, що-с мене випустив. То в мені, — каже, — є діамант такий завбільшки курячого яйця; якби-с був мене забив, діамант вибрав, був би-с мав великі гроші за него». А пан аж ся за голову взяв і каже: «Вернися, — каже, — до клітки назад, буду тобі давати їсти і буде тобі ще ліпше тепер, як перше було в мене». А пташок знов зареготався і каже: «Який ти дурний, пане! Я тобі дав дві науці, а ти забув. Казав-им, що не вір нікому неправду, а ти повірив, і жаль тобі за мнов, що в мені є діамант. А де ж у мені є діамант завбільшки курячого яйця? Та-ись першому мені повірив неправду. Тепер казав-им тобі: не посягай того, що тебе не діткне. А ти хоч, аби я залетів назад до клітки. Де ж би я залетів, як я собі на свободі полечу, де я хочу?»
І се сказав, зареготався знов і полетів далі.