У монастирі, після вечірні, збиралися ченці на вечерю.
Послушник Амбросіо теж прийшов до їдальні. Він зайняв місце біля самих дверей, тому що був ще зовсім молодим ченцем і іншого місця йому не належало.
Подали рибу.
Амбросіо подивився в тарілку, а риба дісталася йому така маленька – ну не більше мізинця!
А в той же час отцеві-настоятелю піднесли на тарелі таку величезну рибину, що навіть важко було собі уявити, як упорається він один із таким чудовиськом! Проте святий отець не зніяковів і двома руками рішуче підсунув тарілку до себе ближче.
Послушнику стало прикро.
«Ну, постривай же, товстий ненажера, – подумав він, – я відучу тебе годувати людей впороголодь!»
Підморгнувши сусідам, він низько схилився над тарілкою і почав голосно нашіптувати щось своїй маленькій рибці, ніби розмовляв з нею по секрету.
Настоятель помітив це і здивовано спитав:
– О брате Амбросіо, що ти шепочеш там над своєю рибою?
Послушник смиренно відповів:
– О преподобний отче! Вибачте, що я порушив тишу, але я питав цю рибку, чи не зустрічала вона мого батька-рибалку, який потонув у морі.
– І що вона відповіла? – зацікавився товстий чернець.
– Нічого не відповіла, – глибоко зітхнув Амбросіу. – Моя рибка ще дуже мала, щоб про це пам’ятати. Але вона сказала … – Тут Амбросіо притишив голос і, вказуючи пальцем настоятелю в тарілку, закінчив: – Вона сказала, що, напевно, про нього знає та велика риба, що лежить на вашій тарілці!