За темним-темним лісом великою рівниною бігла ріка. Була вона широка і глибока. Дерева, що росли на березі, дивилися на себе у воду, як у дзеркало. Милувалися вони рікою і вихваляли її красу.
Загордилася ріка і сама стала собою пишатися, казати, що нема в світі нікого красивішого і добрішого за неї, бо вона всіх напуває водою. Аж тут обізвався маленький струмок, один із численних братів-струмків і сказав:
— Не одна ти годуєш і поїш всіх. Ми з братами також приносимо користь, наповнюємо тебе.
Розсердилася ріка, що якийсь маленький струмок сміє їй впоперек говорити. Зашуміла вона і накрила його своєю хвилею.
Образився струмок і поніс з братами свої води в озеро, а не в ріку. Минув час і ріка стала міліти. Побачила вона, що сили покидають, краса в’яне, почала просити струмків вернутися в старе русло, обіцяла ніколи не ображати їх.
Пожаліли її струмки, вернулися. Зажили вони дружно і річка знову стала повноводною красунею.