Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались. Розум каже, що він сильніший, а щастя, що воно. Сперечалися вони, сперечалися та й розійшлися. Щастя пішло в ліс, а розум пішов та вліз одному хлопцеві у голову.
От віддав батько того хлопця у шевці. Побув він у шевцях з тиждень, уже всьому й навчився.
— Оддайте, — каже, — тату, ще чому другому вчитись.
Віддав його батько у кравці. Він і там чи й побув з тиждень, усе зумів, і кроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитися ще годинники робити. Він і того скоро навчився.
От раз його хазяїн від’їжджає (а він вже на жалуванні служив) та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться, зробив 100 годинників, а зостанеться матеріал, то хай і собі зробить.
Заходився хлопець, живо годинники робить. А собі вигадав та такий утнув, що у двадцять п’ять років тільки раз і заводиться. Як завів, то і ключ усередині заховав і зачинив там.
Приїхав хазяїн, а робота виконана. Забрав він тії годинники та й повіз на ярмарок, хлопця з собою взяв. Продав хлопець свій годинник самому цареві, а сам поїхав у далекі краї. Минуло двадцять п’ять років. Годинник зупинився. Король послав за майстром, але той не зміг полагодити. Розійшлася світом вістка про незвичайний годинник. Почув її хлопець, прийшов, упізнав свого годинника, дістав ключа і знову завів годинника.
Сподобалася королю кмітливість його. Каже він:
— Живи у мене. Дам тобі світлицю, служників.
Той і погодився. От одного разу від’їжджає король з палацу й наказує хлопцеві:
— Можеш по всьому палаці ходити, але не йди у підвал.
Сказав і поїхав. А в тому підвалі була потаємна кімната, де була замурована королівна. Її туди сам король замурував, щоб позаочі сватали. До кого вона заговорить через віконце, той і стане її чоловіком. Багато королів, принців га вельмож намагалися розговорити царівну, та все марно. Мовчить, мов води в рот набрала.
Завела цікавість до тієї кімнати й хлопця. Біля дверей кімнати стояв столик, а на столі свічечка горіла. Він і говорить до свічі:
— Здрастуй, свіча!
— Здрастуй, майстер! — сам собі відповідає.
А королівна почула за стіною та й собі каже:
— Так, так, так.
— Та це я давно знаю, що так, так, так. А от як нас було троє, один швець, другий — кравець, а третій — майстер, та й пішли у ліс. Аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.
А вона за стіною:
— Так, так, так.
Як дала ото вона згоду, він і пішов собі. А на дверях там була табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і запишеться. От вельможі побачили, що вона дала згоду майстрові, а їм відмовила, то й вирішили вбити його.
Побачив розум, що горе, вискочив та й побіг до лісу щастя шукати. Знайшов та й просить:
— Ходімо зі мною, бо людині крім розуму потрібне ще й щастя.
Погодилося щастя. А тут до замку повернувся король. Відкрив кімнату, випустив королівну, а майстра взяв за зятя.