Жили собі колись старі дід та баба. За все своє довге життя дітей не мали. Був у них один лише собака, який звався Сарбай. Сарбай був гарний пес, і старі дуже любили його.
Та ось у діда та баби народилася дитина. Після цього життя Сарбая стало вже іншим: господарі не звертали на нього уваги, рідко годували, і він почав худнути.
Якось побіг Сарбай у ліс і зустрів там свого старого знайомого, вовка.
— Друже Сарбай! Що тобі? — здивувався вовк.— Чого ти такий сумний?
— Раніш єдиною радістю господарів був я,— відповів Сарбай і зажурився.— А тепер народилася у них дитина, і я вже не в пошані. Важко мені стало жити.
— Не сумуй, Сарбай,— сказав вовк.— Тільки настане літо і господарі твої підуть жати хліб, я вкраду у них дитину, тоді вони знову будуть любити тебе, як і раніш.
Замислився Сарбай, але став ждати початку літа.
От воно й прийшло. Зробилося жарко. Коли дозрів хліб, почались жнива, старий із старою взяли з собою в поле дитину і заходились жати хліб. Дитина спала на гарбі, а Сарбай лежав поруч.
Раптом підкрався до гарби вовк і вкрав дитину. Дитина жалібно заплакала, і Сарбаеві зробилося жаль її, і він з голосним гавканням кинувся доганяти вовка.
Дід та баба працювали далеко, але почули гавкіт Сарбая, підбігли до гарби і побачили, що дитини немає.
З горя почали вони голосно плакати. А тимчасом Сарбай догнав вовка і відняв у нього дитину.
Сарбай приніс дитину до старих. Вони дуже зраділи. В нагороду за врятування дитини стали вони годувати Сарбая ще краще ніж раніш.