Їден чоловік мав трьох синів. Жив той чоловік дуже бідно і не мав чим годувати дітей. Найменший син рішив іти шукати роботи. По дорозі зайшов він у ліс. Почало дуже хмаритися. «Що то буде?» — думає хлопець. Дивиться — на їдному дереві здоровенне гніздо. Пішов дощ, і пташенята в гнізді почали кричати. Хлопець виліз на дуба, скинув з себе одяг і накрив тих пташенят від дощу. А сам мокне.
Дощ ішов довго. А коли став, хлопець зняв з пташенят свою мокру одежину та й одягнувся. Лиш устиг він злізти з дуба, як прилетіла й птаха, мама тих пташенят. Бачить вона, що пташенята сухі, й питає:
— Хто вас врятував? А вони кажуть:
— Отой хлопчина скинув з себе одежу і накрив нас. Птаха глянула вниз і побачила хлопця. Питає його:
— Що тобі дати за те, що ти врятував моїх дітей?
А хлопець думає: «Що від птахи просити?» Та й каже їй:
— Що ж я маю в тебе просити, як у тебе нічого нема?
А птаха йому:
— Копай під цим дубом. Там найдеш фляшечку. Найшов він ту фляшечку, а птаха каже:
— Покушай з тої фляшечки водички. Покушав він тої водички, а птаха питає:
— Ну, що ти в собі чуєш?
— Чую в собі страшну силу.
— Кушай ще раз, — каже птаха. Покушав він ще раз.
— Ну, як чуєш себе? — питає птаха другий раз.
— Чую таку силу, що можу дуба з коренем вирвати.
— Кушай третій раз, — каже птаха.
Він покушав третій раз і почув у собі таку силу, що землю догори перевернув би, якби був стовп закопаний і було за що вчепитися. Птаха каже:
— Клади фляшку на місце. Як тобі щось треба буде, то прийдеш сюди. Фляшка буде тут. Як тобі хтось відрубає руку чи ногу, помиєш цею водичкою — і все стане на місце. Іди свою дорогою.
Ішов він, ішов і попав до царя. Той його питає:
— Як ти попав до мене?
— Я би хотів наймитися десь.
— Добре, — каже цар. — Наймися в мене. Будеш водовозником. Наймився він у царя і вози конякою воду. А хлопець він був добрящий. Хто проси води — дає.
А в царя вмерла жінка. Вчув цар, що в другім царстві є в царя дочка. А та дочка дуже сильна була. І задумав цар іти сватати ту дівчину. Треба було їм їхати через воду пароплавом. Узяв цар з собою міністра і подумав: «Міністра то міністра, але треба й когось зі слуг узяти». Та й взяв водовоза.
Поїхали вони до того царя. Переїхали через море, вийшли з корабля і до царя. Та й розказують, чого приїхали. Тут і дівчина царева.
— Я хочу женитися на вашій дочці, — каже цар. А другий цар каже:
— У мене дочка-богатирка. Вона так стріляє з лука, що за двадцять кілометрів може дім повалити стрілою. Якщо ти зможеш стрілити з того лука, то возьмеш у мене дочку. І є в мене меч. Моя дочка рубає тим мечем грубий дуб з одного маху. Якщо ти зможеш так рубати, то дам за тебе дочку. І третє: у мене є кінь, на якому їздить моя дочка; ти маєш проїхати тим конем. Зробиш цих три річи, значить, зіграєм свадьбу, а не зробиш — виходю проти тебе війною.
А тут і вечір. Пора відпочивати. Цар дає гостям кімнату, а вони кажуть:
— Ми лучче переночуєм на кораблі, а рано все зробим. І пішли в корабель спати. Там вони й говорять:
— Треба тікати, бо це діло у нас не вийде, — каже цар. А водовоз йому:
— Тікати не треба. Підем завтра до царя, і що цар буде казати вам робити, ви кажіть: «Мій водовоз зроби це за мене». І я зроблю.
Рано встали вони і пішли до царя. Цар дав приказ:
— Принесіть лука.
П’ять чоловік несли той лук. Підняти його було годі, не то що стріляти з него. А цар каже:
— Що там стріляти. Мій водовоз може стріляти з такого лука. Дівчина зразу зрозуміла, що цар не годен стріляти й тому виставляє за себе водовоза. Але як то водовоз буде стріляти? А цар каже:
— За двадцять кілометрів відци є кордон. Стріль так, щоби ти зняв з того кордону дах.
Узяв водовозник лука і пустив стрілу в той кордон. Цар узяв трубу і побачив — не лиш кришу зняв водовозник, а й стіни повалив у тому кордоні.
— Добре, — каже цар, — їдно зробили. Тепер буде друге. Принесіть меч.
Принесли п’ять чоловік меча. А цар каже:
— Я й гратися не хочу з цим мечем. Мій водовоз зроби. Водовоз ухопив меча й одним махом повалив дуба.
— Добре, — каже цар, — приведіть коня.
П’ять чоловік привели коня. Сів водовоз на нього, а кінь був дуже сильний і міг би водовоза скинути, але водовоз загнав його коло моря по коліна в пісок. І почав того коня по глибокому піску мотати, та й оплошів кінь.
Треба грати весілля. А цар, який має дівчину, думає: «Тут щось не те. Не цар же, а водовоз усе зробив». Дівчині водовоз сподобався, і вона хотіла б за него піти. Але водовоз — мужик. І віддають дочку за царя. Грали свадьбу шість день. На семий збирається цар додому. Бере молоду царівну, сіли на корабель. І примічає цар, що царівна любить водовоза. Та й думає: «Може, вона кине мене і буде з водовозом жити?».
Дає цар приказ: відрубати водовозу ноги і кинути його в море. Так міністри і зробили. А водовоз тримав свої відрубані ноги в руках і добрався до берега. Але іти не годен, бо без ніг. Дивиться він — біжить чоловік, і просто в море.
— Куди ти, чоловіче, біжиш?! — кричить водовоз. А той чоловік каже:
— Я не бачу, я без очей. А він йому:
— В тебе нема очей, а в мене ніг. То бери і неси. Ти будеш нести, а я буду казати, куди.
Погодився сліпий чоловік, взяв водовоза на плечі і йдуть.
Довго вони йшли і дійшли до дуба з тою птахою. Добув водовоз ту фляшку, приклав собі ноги, покропив тою водою — і приросли ноги, як були. Вмив очі тому, що не бачив, і той зразу став бачити. Та й розійшлися вони: той чоловік пішов своєю дорогою, а водовоз до царя. Але не зайшов зразу до царя, а до одної старенької баби, якій він завжди воду давав. Баба його добре знала, і він став у неї жити.
Баба стала говорити їдному, другому:
— Водовоз живий. Він у мене. Вчула це молода цариця і каже слузі:
— Іди до тої бабки і скажи водовозу, нехай прийде до мене. А царя дома не було. Стара каже водовозови:
— Тут прийшов слуга від цариці. Іди, вона викликає тебе. Він прийшов, а цариця каже:
— Давай будем з тобою жити, а царя відправим, бо цар напроти тебе нічого не вартий.
Приїхав цар, а вона йому:
— Щоб тебе в моїм царстві не було. Іди в друге царство, поки живий.
І пішов цар у друге царство, а водовоз лишився царем.