Давно колись жила собі зла баба. Цілими днями вона бурчала і до всіх чіплялася. А проте невістка догоджала їй, як болячці. Повсякчас повторювала: «Правду кажете, мамо. Зроблю, мамо».
І от нарешті одного дня баба подумала: «Гріх допікати такій лагідній невістці. Мабуть, час уже спокутувати свою провину молитвами. Але спочатку треба їх вивчити».
Баба пішла у храм до священика.
— Святий отче, навчіть мене молитов.
— Навчити молитов? — здивувався той. Бо чого можна було сподіватися від баби, яка жодної молитви не знала?!
І все ж таки священик усміхнувсь і відповів:
— Похвальну річ ви задумали.
Відтоді баба щовечора приходила до священика на навчання. Чи то молитва була довга, чи баба — тупа на голову, але зусилля священика були марні. «От біда, я стараюся, а вона не може запам’ятати жодного слова,— з досадою подумав він.— Шкода лампу світити. Треба прикрутити гніт».
— Святий отче, чого це стемніло? — запитала баба.
— Будда готується до сну,— відповів священик і позіхнув.
— Я теж скоро засну,— позіхнула й баба.
Після таких слів священикові зовсім перехотілося навчати бабу молитов. І коли біля вівтаря показався щур – пацюк, священик вирішив: «Хай краще баба повторює те, що прийде мені на думку».
— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? — мовив він протяжно, ніби молитву читав.
— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? — повторювала за ним баба.
Зляканий щур – пацюк завмер на місці.
— А-а-спи-нив-ся! А-а-спи-нив-ся! — проказав священик.
— А-а-спи-нив-ся! А-а-спи-нив-ся! — повторила баба.
Пацюк озирнувся туди-сюди.
— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? — промовив священик.
— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? — повторила баба.
Пацюк з переляку дременув.
— Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! — сказав тоді священик.
— Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! — повторила баба.
Коли пацюка не стало, священика зморив сон, і він, затуляючи рот долонею, мовив:
— На цьому сьогодні закінчимо.
Баба поверталася додому нічною дорогою і раз у раз повторювала молитву, почуту з уст священика. Ця молитва їй так сподобалася, що вона не переставала її згадувати й перед сном.
Тієї ночі у бабин дім проліз злодій.
«От добре, що стара так міцно спить!» — подумав він і заходився складати у хустину сякі-такі речі.
Раптом баба промимрила крізь сон:
— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? Приголомшений злодій став як укопаний.
— А-а-спи-нив-ся? А-а-спи-нив-ся? — вела далі баба. Злодій почав озиратися туди-сюди.
— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? «Виходить, хтось мене помітив»,— подумав злодій і, закинувши клунок з краденим на спину, метнувся з геть з хати.
А баба знай бубоніла:
— Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш!
Злодій кинув клунок на землю і накивав п’ятами.