Жив єден ґазда. У него був красний конь. Вірно му он служив.
Раз на ґазду в лісі напали розбойники, як вертав уночі із міста. Убили би го, якби не вірний конь. Начав он бігти і втік од розбойників. Дуже сему радовався ґазда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерти буде го у себе держати.
Але то сказати — єдно діло, а зробити — друге. Забув і ґазда свою обіцянку. І як захворав конь, он прогнав його, а ворота запер перед ним. А конь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не видів. Він чекав, що ґазда одкриє ворота і пустить го. Але коли зрозумів, що єго прогнали, пішов од воріт, думав, що знайде собі хоть яку стеблину соломи. Але була зима і нич не було на улицях.
Дійшов конь до стовпа із дзвоником. Голодний конь занюхав шнурок і начав жувати єго. А в тім селі був такий звичай, що єсли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли конь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і увиділи єго. Прийшов і той ґазда, чий був конь. І так йому страшно стало, коли увидів, що єго конь просить помочі. Жаль єму стало коня Взяв він єго і вже більше не гнав з дому, а доглядав до єго смерти. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як конь у дзвонок дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивим до всіх.