Були собі чоловік і жінка. Мали вони дуже людяного собачку — нікого не припустив, не дав нічого вкрасти. Ніяка звірина в город не зайшла. Жили ті люди, жили старі повмирали, лишилися на тім хазяйстві молоді. Бачать вони, що собака постарівся, і не дають йому їсти. Свариться молода хазяйка з чоловіком:
— Занеси його кудись, він старий. Ми собі десь дістанем молоденького собачку.
Собака з голоду ще більше впав, уже не годен був і піднятися. А жінка все чоловікови клепає:
— Занеси його. Най не здихає тут перед хатою.
Чоловік бере собаку в стару верету і несе, щоб укинути його в річку. Щоб його ніхто й не видів. Але річка була далеко, то він кинув його в лісі. Прийшов додому та й каже жінці:
— Я його кинув у яр. Най там пропадає.
А в тому лісі був вовк, і він видів, що чоловік щось кинув. Вовк думав, що то вівця. Приходи, побачив, що то собака, та й каже:
— Що, небоже, пропадаєш?
А собака лиш тихо дзявкає. Вовк йому:
— Не раз я хтів у твого хазяїна взяти ягня, а ти не давав.
А собака нічого не може йому на то сказати. Бере вовк того собаку на плечі і несе його далі в ліс. Заноси в нору, простелив сіна і каже:
— Сиди тут, а я найду тобі щось їсти. Там хлопці пасуть за горбом вівці. Може, я дістану ягня, то принесу тобі м’якенького м’яса.
Пішов вовк, піймав у чабанів ягня, приніс його псови, той наївся. І так вовк щодня носив собаці їсти. Вже собака трохи подужав. Вже й устає, ходи. Вовк каже:
— Ти сиди, відпочивай, щоб був дужий, міг бігти.
Та й усе підноси собаці по кусочку м’якенького м’яса. От узнали про це інші вовки і не злюбили того вовка, що він рятує собаку. Сказали вони йому:
— Прожени його, бо він не раз за нами біг і ми через него не могли нічого дістати їсти. Він був сильно лихий.
Вовк прийшов до собаки і каже:
— Біда. Я переведу тебе в другу нору, бо зо мною мої брати-вовки сваряться.
Вовк іде вперед, собака за ним — ідуть, щоб сховатися в другу нору. Ще трохи допоміг вовк собаці і в другій норі. Видить вовк, що собака вже може бігти, і питає:
— Хотів би ти вернутися до свого молодого хазяїна?
— Дуже хотів би. Зроби так, — каже собака.
— Я так зроблю, що молодий хазяїн буде ще краще тебе доглядати, як той старий доглядав.
Ходив вовк, ходив і набрів на то поле, де молодий хазяїн з жінкою прашували буряк. А в колисці дитина сидить. Вовк прийшов до пса та й каже йому:
— Йдім на край лісу. Там твій хазяїн з жінкою прашує, а в колисці дитина. Я буду сунутися на череві, доки не возьму дитину з колиски. Як возьму дитину і буду з нею тікати, за мною будуть бігти люди, але вони мене не доженуть. А ти щоб вийшов з лісу і погнався за мною. Я кину дитину, а ти возьми і дай свому хазяїнови.
Підходять вони туди. Собака сидить скраю в корчі. Хазяї відсапалися далеко від колиски. Вовк підсунувся на череві, взяв дитину і тікає до лісу. Люди побачили це і зачали кричати:
— Мой, Іване, вовк вашу дитину взяв!
Біжать за вовком, а він уже добігає до лісу. Усі люди женуться, жінка й чоловік кричать: «Ґвавт!» Люди кричать:
— Щоб він хоч не втік у ліс! Лиш забіжить у ліс — пропала дитина! Вовк до лісу, а напроти вискакує пес. Вовк кинув дитину і втік.
А пес узяв дитину за пеленки в зуби і несе назустріч хазяїнови. Дав дитину хазяйці в руки. Хазяйка пізнала собаку, зачала плакати і каже чоловікови:
— Мой, подивися, це той собака, що ти заніс. Який вірний був нашим батькам, такий вірний і нам. Берім його назад додому.
Хазяїн і хазяйка покормили його в полі коло себе. Зійшлося багато людей, і дуже дивувалися всі. Забрали собаку додому, і він став жити знов, як жив колись.
Їдного разу вночі приходи до собаки вовк.
— Нема, — каже, — щось коло тебе попоїсти?
— Тут, — каже, — в сусідстві буде в неділю весілля. А зараз там заготовляють холодець і викидають кістки. Підем попоїш.
Підійшли вони туди, де готувалися до весілля. Жінки викинули в ящик зо два відра кісток. Ці обидва підійшли і ті кістки їдять. Добре попоїли. Вовк і каже:
— Мой, братіку, я прийду сюди на весілля. А собака:
— Приходь, лиш пізно, коли всі будуть п’яні. Пішов вовк у ліс, а собака на своє місце.
От уже й весілля. Вовк прийшов пізненько до собаки в будку і посилає його в розвідку, щоб подивився, як там на весіллі. Подивився пес, приходи й каже:
— Усі люди за столами. А вийдуть гуляти, я залізу туди і буду тобі виносити, що душа бажає.
Посиділи вони, посиділи, дивляться: люди виходять з-за столів п’яні, як ніч. Музика грає, і всі гуляють. Кухарки забирають посуд із столів. Пес каже до вовка:
— Йди сюди.
Зайшли вони з одного кута, піднімають верету, залазять під ослони, і пес дістає, що тілко вовк хоче. Вовк наївся, що вже аж не хоче, і пес тоже. Вовк каже:
— Я хочу горівки.
— Тобі не можна, — каже пес.
— А я хочу.
Дістав пес горівки та й каже:
— Не пий. А як п’єш, то дуже потрошку.
Вовк лежить під ослоном, узяв пляшку межи лаби — і тягне, й тягне. Пес не дає.
— Лиш, — каже, — не пий стілко. Вовк не слухає.
А на весіллі гуляють та й ухкають. А п’яний вовк і собі зачинає ухкати. Пес торкнув його лабою:
— Тікай, бо вже чують, що ти ухкаєш.
А вовк зовсім п’яний, очі зробилися червоні. Пес утік додому, а вовка там убили. Убила його горівка. І на цім закінчилось.