Якось восени сіренький горобчик заснув у своєму гнізді, і наснився йому чудовий сон.
Він побачив весняний сад. З високих дерев тихо падали пелюстки квітів. На квітучих гілках сиділи чудові птахи. У них було пістряве пір’я, червоні лапки, жовті черевця, зелені шийки та золоті голови. А очі у них виблискували наче діаманти. Зітхнув бідний горобчик і каже:
— Як несправедливо влаштований світ! У цих пташок таке гарне вбрання, що очей не відвести, а моє пір’я жалюгідне, сіре, як у жебрака. Як би я хотів бути схожим на цих гарних пташок. Чим я гірший за них: у мене такі ж крила, дзьоб і лапки.
Тільки він це подумав, як чиясь невидима рука розфарбувала його пір’їни.
Полетів горобчик до колодязя, сів на гілку і почав дивитись у воду. Серце його затріпотіло від радості, коли він побачив, що став таким самим гарним, як ті пташки, що пурхали в квітучому саду. Але не встиг горобчик натішитися, як бачить: страшна змія простягла до нього свою страшну голову, розкрила пащу — ось-ось проковтне. Злякався горобець, злетів і сів на найвищу гілку. Тільки віддихався, як ледь в другу біду не потрапив.
Раптом усі птахи зі жалібним писком поховалися. Глянув горобець униз, бачить: під деревом стоїть мисливець і цілиться просто в нього — ось-ось вистрілить.
— Ой-ой-ой! – запищав горобчик. — І навіщо я вирядився в цей строкатий одяг? Усі вороги здалеку мене бачать. Якби на мені був мій сіренький кожушок, ніхто б мене помітив!
Злетів горобець. Хотів полетіти подалі… і прокинувся. Побачивши, що все це лише сон, радісно підстрибнув, змахнув крилами. Полетів у долину, викупався в струмку, сів на гілку ліщини, щоб обсохнути на сонечку, і весело зацвірінькав:
— Цвірінь-цвірінь !