Люди кажуть, що Сонце і Місяць були братами. Сонце було старшим братом, а Місяць — молодшим. Жили вони разом в одній хатині далеко від батьків.
Якось їм сповістили, що їхній батько тяжко захворів і хоче їх побачити перед смертю.
Сонце й каже:
—Я піду завтра зранку, бо вже пізно.
А Місяць, занепокоївшись, що батько може й не дожити до ранку, негайно подався в дорогу і застав батька ще живим. Батько запитав:
—А де твій брат?
—Він прийде завтра.
—Ти один мій справжній син, бо тільки ти поспішив до мене, коли дізнався, що я вмираю.
Батько благословив свого сина Місяця і сказав:
— А твій брат весь час шукатиме мене, але ніколи не побачить.
Сказав і помер.
Сонце прийшло наступного дня аж опівдні. Батька вже не було, і Сонце пішло його шукати. Увечері воно лягло спочивати, стомившись за день. А зранку знову рушило на пошуки. Але й цього разу нікого не знайшло. Розгнівалося Сонце і сховалося за хмари, а щоб покарати людей, наслало удосвіта на землю тропічну зливу.
А потім знову пішло блукати небом. Щовечора воно спускалося на землю, аби хоч щось знайти попоїсти, але так нічого й не знаходило. Знову вирішило покарати рід людський. Тривала посуха впала на землю.
І досі Сонце не може наїстися і, гніваючись, посилає на людей то зливи, то посухи.
Отак Сонце встає щоранку і йде на спочинок увечері, цілісінький день блукаючи у пошуках батька…
А Місяць час від часу з’являється на небі, згадуючи про той день, коли батько помер, благословляючи його.