Жив був хан. Славився він своїм багатством.
— Мені нема чого боятися, — хвалився він. — Ще не народився такий джигіт, який наважиться залізти до моєї скарбниці.
Підслухав хвалькувату промову спритний Бекжан і вкрав у хана гроші.
Вирішив хан особисто знайти спритника, що наважився проникнути в його схованки.
Влаштував хан бенкет і запросив на нього найближчих родичів та друзів. Перед кожним гостем хан наказав покласти по одній срібній монеті.
Хан подумав собі так: хто вкраде монету, той і винуватий.
Вирішив спритний Бекжан і тут перехитрувати хана. Одягнув він чоботи, а підошви змазав клеєм. Коли гості зібралися, почав він їх обходити з мискою , щоб, як ведеться, вимити перед обідом руки.
Тим часом монети чіплялися до його підошв.
Побачив хан, що всі монети зникли, і дуже здивувався.
Надумав він тоді закопати при дорозі стовп і зверху на нього покласти мішок із грошима. По обидва боки дороги наказав заховатися стражникам: з лівого боку засіли двадцять чоловік і праворуч — двадцять чоловік. Хто ризикне викрасти мішок, того стражники зловлять.
Втретє задумав спритний Бекжан узяти гору над ханом. Він дістав білого коня і змастив його чорною фарбою з одного лівого боку. Те саме він зробив і зі своїм одягом.
Сів спритний Бекжан на коня і помчав по дорозі. Нальоту схопив зі стовпа мішок із грошима і поскакав.
Покликав хан на допит стражників, а вони відповідають по-різному. Ті, що ховалися з лівого боку дороги, присягалися, що вершник був на чорному коні і одягнений у все чорне. Другі відповідали, що невідомий проскакав на білому коні і була на ньому біла сорочка.
Почали в народі сміятися з хана невдахи. Довелося йому сказати, що давно шукає спритного чоловіка, щоб віддати за нього свою єдину дочку.
З’явився тоді Бекжан, розповів при всьому народі, що саме він наважився забратися в ханську скарбницю та про інші свої витівки.
Довелося хану віддати дочку за спритного Бекжана.