Жила в одному селі красива дівчина, добра, роботяща. Мала вона багато прихильників. Слава про неї йшла по всій землі, а дівчина все не спішила вибирати собі жениха. Побачив її якось Змій Горинич, закохався та й забрав до себе в жони. Стала вона жити в Змія та не любила його, горювала за домом, рідною землею, ніщо її не радувало.
— Чого ти така зажурена? — все питає Змій.
— Як же мені не сумувати? Давно я не бачила ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер. Пустив би ти мене повідати рідних, походити по чистому полі.
— Ні, не пущу, бо ти вже не вернешся.
Стала дівчина просити, слізно обіцяти, що вернеться. Хвалила його, казала, що ніхто не може його подолати. Загордився Змій та й почав хвастатися:
— Ніщо мені не страшне, тільки ґудзик срібний, тричі в церкві посвячений. Та про це ніхто не знає. Ну, добре, сходи, провідай рідних.
Побігла дівчина до рідних і розказала, як Змія позбутися. Посвятили вони ґудзик срібний тричі в церкві.
Прийшла дівчина до Змія з ґудзиком, а той від злості так широко відкрив рот, що глитнув його і лопнув.
Вернулася красуня в рідне село, а там і жених їй знайшовся. Поженилися вони, діток виростили. А про змія лише казки розказували.