Зібрався якось городянин Муса відвідати у селі своїх родичів. Вийшов він з міста і вирушив пішки в гори. Світило сонце, пахли квіти, співали пташки, і настрій у Муси був дуже радісний. Він ішов і голосно співав.
Незабаром дорога стала круто підніматися схилом гори, покритим високими деревами. Сосни та ялинки росли тут так щільно, що незважаючи на сонячний день у гущавині стояли сутінки.
Муса озирнувся. Навколо нікого, ні людей, ні житла людського. Дорога вузька, в’ється між деревами. Замовкли птахи. Муса теж перестав співати, йде тихо, боїться, а чого боїться сам не знає.
Дорога піднімається в гору, а Муса все озирається на всі боки: може, з’явиться хтось, людина чи птах. Але нікого немає, тільки вітер гуде та тихо розгойдує верхівки дерев. Моторошно стало Мусі. Він пройшов ще трохи і раптом почав бігти з усіх ніг. Біжить, задихається, боїться озирнутися назад.
Вибіг нарешті Муса на галявину, зупинився і дивиться: сяє день, світить сонце, у траві рясніють квіти, над ними пурхають метелики. А Муса ніяк не прийде в себе, руки і ноги від страху трясуться. У цей час виходить на галявину селянин. Бачить, стоїть чоловік, блідий, весь тремтить, ніяк віддихатися не може, ніби щойно вирвався з рук якогось розбійника.
Селянин і питає:
— Що з тобою? Яке з тобою лихо сталося?
— Та що казати, чоловіче! Ніяк у себе не прийду. Якого страху зазнав! Як мені вдалося врятуватися, не розумію… Я сьогодні ніби заново на білий світ народився…
— Ну, гаразд, гаразд, усе вже позаду. Тепер зберися з думками і розкажи до пуття, кого ти злякався?
— Чоловіче, та хіба про це розкажеш? Хіба такі слова знайдеш? Це треба пережити! Як згадаю, від якої небезпеки втік, серце розривається… Весь тремчу, бачиш?
— Та ти не тремти, а кажи по порядку: що ти бачив, що чув?
— Бачив і чув таке, від чого досі мурашки по тілу бігають. Адже я мало не загинув! Ледве дикі звірі мене не заїли! І тоді навіть мої рідні, жінка і діти не знали б, як я помер і де моя могила… — Муса схлипнув, такий він був засмучений і заляканий.
— Та ти скажи, нарешті, хто за тобою гнався, який звір?
– Як? Ти й досі не розумієш, хто за мною гнався? Я ж тобі кажу: йду по лісу один-однісінький, навколо ні душі, темно, похмуро, птахи мовчать. Потім щось зашаріло, захрустіло, потім як завиє, зареве на весь ліс! Я назад обертаюся – величезна зграя вовків, видимо – невидимо. Сто вовків за мною женуться, злі-презлі! А величезні які! Один взагалі був зростом з ведмедя.
— Та що ти вигадав? Де це бачено, щоб у наших краях завелася зграя у сто вовків? Мені здається, друже, ти помилився. У страху великі очі.
– Я помилився! Як я міг помилитися? Це була величезна зграя! Ну, сто не сто, а вже п’ятдесят точно. Як я тільки від них втік?
— От уже не повірю, друже. Ми через цей ліс щодня у місто ходимо. П’ятдесят вовків! Ти тільки людям про це не розповідай, бо засміють.
– Як ти можеш мені не вірити? Ну гаразд, не п’ятдесят, а двадцять п’ять. Що хочеш, а я твердо стоятиму на своєму — двадцять п’ять!
– Двадцять п’ять? Я, приятелю, тут поряд у селі виріс, ліс цей обходив вздовж і впоперек, дрова тут рубав, вівці пас. Мої діди і прадіди тут жили, але ніхто не чув, щоб у лісі водилася зграя у двадцять п’ять вовків! Подумай краще, може, тобі все це здалося?
— Здалося?! Як ти можеш так говорити? Невже ти вважаєш, що там і десяти вовків не було?
— Звісно, не було.
— А один хоч був?
— Не думаю.
— Не знаю, що тобі на це сказати… Я тільки пам’ятаю, ліс навколо як зашумить, як затріщить, а хто це був, сам не зрозумію…
Поступово хоробрий Муса прийшов до тями, заспокоївся. Вони посідали з селянином на камінчик, поговорили, потім розпрощалися і розійшлися кожен у свій бік.