Жили-були три брати, усіх їх звали Кіндрати. Ось поїхали вони в поле орати, та забули ковганку взяти. Зварили б куліш, так немає чим сало затовкти. Та й послали самого меншого Кіндрата:
— Іди, брате, принеси ковганку, зваримо на обід куліш.
— Так я поки дійду, то забуду, по що ви мене послали, — відповідає Кіндрат.
— А ти йди і повторюй всю дорогу: «ковган, ковган». Та й не забудеш, — відповідають брати.
Пішов Кіндрат по ковганку. Дійшов до села. Дивиться, загрузли воли з возом у болоті. Тягнуть їх дядьки, аж чуби змокли, а витягнути не можуть. Кіндрат же повторював свої слова про ковганку, а потім збився, дивлячись на цю пригоду й почав кричати:
— Ковган, ковган, віл поган!
Мав на увазі, що воли не мають сили витягти воза. Чоловіки ж подумали, що хлопець їх дратує. Недовго думаючи, покинули волів і відлупцювали хлопця. Розплакався Кіндрат, прибіг назад до братів, розповів їм про свою пригоду. Брати пожаліли меншого та й кажуть:
— Треба було не кричати, а взяти вола за хвіст та допомагати чоловікам
витягати воза з болота.
— Добре, — сказав малий і побіг знову додому по ковганку.
Біжить, аж захекався. Дивиться, а у крайньому дворі хазяї свиню зарізали і смалять. Підбіг Кіндрат до тієї свині, вхопив її за хвоста і давай тягти. Люди оторопіли. Але не довго дивилися на вправи хлопця, знову відлупцювали. Іде бідний хлопець до братів, плаче, розповідаючи про своє горе. Вони знову повчають:
— На цей раз треба було підійти, взяти віхтик соломи та допомогти свиню смалити. То добрі люди ще й сала на затірку до кулішу дали б.
Погодився й на цей раз Кіндрат. Побіг знову додому. Біжить по селу, роздивляється, що де коїться. Аж тут дивиться, сидять у дворі жінки і ськають одна одній вошей. Кіндрат, недовго думаючи, підпалив віхтик трави та давай ним штрикати жінкам у голови. Ті розуміли, що хлопець недалекий, але й відбитися від його витівки було нелегко. Знову відлупцьований побіг він до братів. Ті радять:
— Та чи ти не розумієш? Треба було й свою голову підставити, то й тобі б воші виловили.
Біжить знову Кіндрат по ковганку. Ще й до села не добіг, зустрілась йому зграя собак, які гризлись між собою. Кіндрат, звичайно, виконав вказівку братів. Вмостив голову прямо в зуби собачі. Вже й сонечко за південь схилилося, а брати так і не обідали, не дочекалися ковганки.
Отож недаремно народна мудрість каже: «Не живи чужим розумом».