Жили-були три метелики — білий, червоний та жовтий. Усі дні безперервно тільки й справи у них було, що веселитися та танцювати. Особливо коли сонце пригрівало. Пурхають метелика із квітки на квітку, з одної на іншу. Весело! Але ось одного разу пішов сильний дощ. Промокли метелика й стали шукати, де б заховатися. А дощ усе ллє.
Прилетіли метелики до Білої Лілії й просять:
– Вкрий нас, дозволь від дощу сховатися.
Лілія їм відповідає:
– Так і бути, білого метелика від дощу сховаю, він на мене схожий, а червоний і жовтий нехай собі інше місце шукають.
Білий метелик їй відповідає:
– Раз ти моїх братів прийняти не хочеш, то і я до тебе не піду! Краще вже нам разом під дощем мокнути!
Та й полетіли далі.
А дощ ще сильніше ллє. Підлетіли метелики до Червоного Тюльпана й просяться:
– Вкрий нас, дозволь від дощу сховатися, ми наскрізь промокли.
Тюльпан їм у відповідь:
– Добре, червоного сховаю, він на мене схожий, а білий й жовтий нехай собі інше місце шукають.
Червоний метелик йому відповідає:
– Раз ти моїх братів прийняти не хочеш, то і я до тебе не піду! Краще вже нам разом під дощем мокнути!
Та полетіли далі.
Долетіли метелики до Жовтої Троянди й просяться:
– Вкрий нас, дозволь від дощу сховатися, ми наскрізь промокли. Троянда їм у відповідь:
– Жовтого сховаю, він на мене схожий, а білий й червоний нехай собі інше місце шукають.
Тут жовтий метелик їй і відповідає:
– Раз ти моїх братів прийняти не хочеш, то і я до тебе не піду! Краще вже нам разом під дощем мокнути!
Почуло сонце, що за хмарами ховалося, слова метеликів і зраділо: є ж на світі така вірна дружба! Вирішило метеликам допомогти.
Прогнало сонце дощ і знову засяяло, сад освітило, метеликам крила висушило. Стали вони взад-вперед літати. Веселяться, танцюють, із квітки на квітку пурхають. Тільки до Лілії, до Тюльпана й до Троянди більше не підлітали. Так ті й засохли самотні. Веселилися метелики, кружлялися до самого вечора. А як вечір настав, спати лягли. Що з ними далі було, про те не відаю. Тільки знаю, що дружба — у будь-якому біді опора.