Жила собі на світі бідна-пребідна жінка. День і ніч вона працювала, щоб прогодувати і зодягнути трьох своїх дочок. І виросли донечки прудкі, мов ластівки, а гарні, мов ясний місяць. Одні по одній вийшли вони заміж і виїхали з материнської оселі. Минуло кілька років. Старенька мати тяжко занедужала. Послала руду білочку переказати дочкам, аби провідали її.
— Ой, — зітхнула старша, почувши від білочки печальну звістку, — я б і рада піти, та треба ось почистити дві великі миски.
— Почистити дві миски?! — розсердилася білочка. — То будь же з ними повік, нерозумна!
І миски раптом зістрибнули зі столу та й обхопили старшу дочку зверху і знизу. Вона упала на підлогу й виповзла з хати великою черепахою. Постукала білочка до другої дочки.
— Ой, — забідкалась та, — я б миттю побігла до матері, та дуже зайнята: треба наткати полотна до ярмарку.
— Ну той тчи тепер усе життя, ніколи не зупиняючись, — проказала білочка.
І середульша дочка обернулась на павучиху.
А молодша донька саме місила тісто, коли білочка постукала в її двері. Почувши про неньчину недугу, молода жінка і слова не сказала, а миттю побігла до матері, забувши навіть помити руки.
— Будь же завжди милою людям і принось їм радість, — проказала білочка вслід турботливій доньці. — І всі берегтимуть та любитимуть тебе і дітей твоїх, і внуків, і правнуків.
І справді, найменша донька жила багато літ, і люди любили її. А в глибокій старості вона перетворилася на золотисту бджілку. Все літо з раннього ранку до пізнього вечора збирає людям бджілка мед. А взимку, коли все замирає від холоду, вона спить у теплому вулику.