Випустив дід овець напувати, та поки там се та те коло другої скотинки — і не бачив, як цап та баран вийшли з двору і побігли по дорозі, сінце підбираючи.
Напоїв дід, загнав і оп’ять не доглядівся, що не вся скотинка. А цап та баран побігли собі та й побігли, вже й сонце зайшло, і смеркає, а вони і не думають додому вертаться. От побачили оддалеки лісок і направились до його листячка збирати. Трохи не доходя до ліска, стрічають вони дванадцять вовків, і один між ними куций за вожака. «І, ти, лихо, — журиться баран, — що його робити?» — «Нічого, не рябій, — каже цап, — я ще їх полякаю». Та прямо на вовків біжить, скака й рогами маха, аж вовки сполохнулись. Цап туп ногою та: «Здорово, братці!» — «Здрастуй». — «Чи далеко тут криниця і чи гарна в ній водиця?» — «А що ви таке солоне їли?» — питаються вовки. «Та ми оце тільки що, — каже цап, — з’їли дванадцять вовків, і в одного була така солона голова, що аж душа горить, води хочеться».
«Шутка, з дванадцятю справились! Це і нам не здобрувати», — подумали вовки та, сказавши, де криниця, драла скоріш од них. Не на шутку злякався і цап та баран. Вони хаміль, хаміль відтіль та в лісок. Ізлізли на верхушку самого високого дуба. А вовки ідуть і розсуждають: «Чи може таке статься, щоб їх два подужали нас дванадцять?! Та нашому брату і одному нічого з ними робити». — «Давайте вернемось», — каже один. «Та давайте», — підхватили другі. І вернулись.
Ввійшли по сліду в ліс, а далі тиць і стали: слід кончився. «Де ж вони ділись?» — думають вовки. А один і каже: «Постойте, я заворожу». Та бриць на спину і мель-мель ногами. «Он вони!» — каже, і указав на дуба, де сиділи цап та баран. «Як би ж їх достати?» — стали радиться вовки. «А ось як, — каже куций. — Давайте станем один на другого, так верхній якраз достане».
І стали становиться. От уже послідній дереться, зубами клаца і ось-ось достане. А баран з ляку як затруситься та геп прямо на вовків і поваляв їх всіх додолу. Шкопиртають вовки, а цап з дерева кричить: «Бий їх, брате, прямо, лобом, лобом! Метай їх рогами направо і наліво! Ось і я! Ось і я!»
Вовки з ляку розбіглися, а цап та баран скоріш додому убрались.