Був пан, дідич багатий, на всю державу за всіх дідичів багатіший. Дуже йому було добре. Мав слуги, служниці, всього по достатку. Він лиш тілько знав з бухгалтерії, чого він кілько має. Він не хотів собі це на пам’яти мати. І не знав він, як перед світом погоноритися, щоби люди знали, як йому добре. І написав собі таблицю:
«Чи є хто у цій державі такий заможний, як я? І чи є хто в цій державі такий, щоби йому нічого не бракувало, як мені? І чи є на світі така людина, щоби не мала жури * на макове зерно, як я не маю?»
Мушія * його була недалеко від дороги, а керниця * при самій дорозі. Він прибив ту таблицю до керниці. Хто йде, нап’ється води і прочитає, як хоче, таблицю.
Протяглося, може, місяць, може, два. І їхав на прогулянку по селах цар. їхав собі з військом, дивиться, коло керниці таблиця. Заінтересувався цар: що там написано? Став він проти тої керниці і сказав війську:
— Станьте.
Військо стало. Післав цар одного жовніра *, щоб прочитав таблицю. Той прочитав, підійшов і каже цареви, що написано там таке: «Чи є хто заможніший від мене? Чи є ще хто в державі, щоби йому нічого не бракувало, як мені? Чи є ще хто на світі, щоби не мав жури на макове зерно, як я?»
Послухав цар, подумав та й каже:
— Я ще такого не чув, щоби хтось не мав жури на макове зерно. Ви, жовніри, у мене нагодовані й одягнені. Хай підійме руку той з вас, що не має жури на макове зерно.
І ніхто не підоймив руки. Каже цар:
— Дитина ще рочок має, а вже вона має журу. Хоче щось узяти, а їй не дають. Я ще не чув, щоб хтось не мав жури.
Дуже цар собі це в голову набив. Поїхали вони далі, і їхали, куди їхали, і приїхали до столиці *. Військо пішло на своє місце, а цар ліг і не може заснути. Завидує він тому панови. І запитав цар, як той пан називається. І написав до него листа, щоби він такого й такого числа прибув до него. Пан дістав листа і сказав фірманови *, щоби вимив файно коні, аби виділи всі, що то дідич їде. Прибили коням срібні підкови та й їдуть до царя.
Приїхали вони, а там пост стоїть, але пана пропускають, бо він мав царську печатку. А фірман лишився. Зайшов дідич до царя, вклонився. Каже цар:
— Я їхав коло ваших домів. У вас була прибита таблиця. Чи вам так жиється, як там написано, чи ви лиш написали для людей?
А дідич каже:
— Таки так мені жиється.
— Я вас прикликав, аби ви мені щось відгадали, — каже цар дідичеви. А дідич каже:
— Я буду чути, яка загадка.
— Як у землю заглибоко *, як у небо зависоко *, що бог на небі робить?
А дідич каже:
— Над цим треба подумати.
— Ну то їдьте до того і того числа додому, а того числа приїдете й мені відгадаєте.
І сказав йому цар:
— А як не відгадаєте цю загадку, то ваше дідицтво буде знесене. Але дідич цим не зажурився ніц а ніц *.
Приїхав дідич додому, сів собі на ґанок та й починає думати, як відгадати царську загадку. А в того дідича був оден дід-свинар. Дідич його дуже любив, бо він файні казки розказував. І про Кошутську війну розказувати любив, і дідичеви було то інтересно слухати. Увійшов той свинар до дідича, а дідич сидить собі та й думає про ту загадку. А вони собі були гейби * товариші. Питає дід:
— Пане, як вам гости лося в царя? Чого ви туди ходили і що вас там питали?
— Сказав мені цар загадку.
— Та й що за загадку дав цар? А дідич каже:
— Сказав мені цар, щоби я відгадав, як у землю заглибоко, як у небо зависоко і що бог на небі робить.
А дід на то сказав дідичеви:
— Я би йому спросоння цю загадку відгадав.
— Ну то скажіть мені.
— Ні, вам не скажу, тілько можу йому сказати, цареви. А дідич питає:
— Ви би пішли зо мною до царя?
— Чого не піду? Можу піти.
— Ну то, — каже, — того й того числа підемо.
Прийшло то число, дідич сказав фірманови чисто випуцувати * коні. Діда помили в бані, дали йому файне вбрання, і поїхали вони чотирма кіньми до царя. Приїхали, лишає дідич діда коло фірмана, а сам іде до царя. Прийшов, а цар питає:
— Ну, відгадав мені загадку? А дідич каже:
— Я про те й не думав. Я маю замісника і сам за таке не переживаю.
Цар зумівся *, що дідич має його на збитки.
— Клич замісника сюди.
Пішов дідич за замісником. Прийшов дідо, засалютував, бо він військову дисципліну знав. Цар зачав у діда питати:
— Як у землю заглибоко, як у небо зависоко і що бог на небі робить?
А дідо каже:
— Земля дна не має, бо все в землю тане: люди, худоба, ліси — все, і земля не вивержує нічого.
Цареви відповідь вдалася *.
— А небо, — каже, — ми не міряли та й ніхто не міряв, але то невисоко, бо ми очима видимо. А що бог у небі робить, це ви дуже хочете знати? — питає дід.
— Це таки я дуже хочу знати. Каже дід:
— Як вас кортить знати, що бог на небі робить, дайте свій мун-дур * на мене, а я дам свій на вас.
Та й цар пристав * на це. Перебралися вони.
— Та й дайте мені бровник *. І цар дав йому.
— Тепер, — каже, — скажу вам, що бог на небі робить. Робить бог з царя свинаря, а з свинаря царя.
Та й там був горнець, та й байці кінець.