Жив собі вовк. Старий він був і слабкий. А їсти ж хочеться! Пішов він їжу шукати. Блукав собі, блукав та й стрів лисичку.
— Лисичко, лисичко, я тебе з’їм, — сказав вовк.
— Не їж мене, вовчику, я тобі пісеньку заспіваю, таночок затанцюю, — відповіла лисичка.
Почала вона співати медовим голосочком, пританцьовувати. Вовк дививсь, дививсь і заснув. А лисичка з радості втекла. Прокинувся вовк та й думає: «І нащо мені такі танці, від них ситий не будеш?» — та й поплентався далі.
Бачить, на галявині пасеться конячка. Зібрав останні сили старий розбійник і каже люто:
— Я тебе з’їм, конячко!
А та перелякалася, труситься вся й відповідає:
— Я не проти, вовчику-братику, але не можна мене їсти.
— Чому?
— Ось на, почитай, — сказала конячка і підняла ногу.
— Підійшов вовк, глянув зацікавлено, а конячка йому копитом як дасть, так він і покотився, іскри з очей аж посипались.
Довженько не міг прийти до тями старий вовк. А як, очуняв, подумав: «Ото дурний! Неграмотний, а поліз читати!»