Пасе собі якось осел на паші та й підійшов до кущів. А там сидів вовк. Вискочив він та й хотів осла роздерти. А той хоч і дурний, та одразу придумав, що йому робити. Вовк біжить до нього, а осел усміхається радісно та кланяється йому низенько і каже:
— Ото добре, пане-вовче, що ви прийшли, а я вас тут шукаю.
— А нащо я тобі здався?
— Та тут люди послали мене по вас і строго наказали не повертатися самому.
— А нащо я громаді здався?
— А ви не знаєте? Вас люди старшиною обрали.
— Ну і що з того?
— Та така біда, що люди між собою пересварилися та й кажуть: «Оце хіба лиш вовка можна назначити».
Почув це вовк та аж хвіст підняв вгору з радості. Зараз виліз на осла, сів на спину та й поїхали вони в село. А там осел дзвінко закричав. З хат повибігали люди, побачили вовка, верхи на ослові та й кинулися його бити. Били так, що вовк насилу в ліс втік.
Біжить бідний та все оглядається. А коли відбіг далеко, то сів на копицю сіна і відпочиває. Каже сам до себе:
— Мій батько старшиною не був, дід не був, то чого ж мені, дурному, бути? Шкода, що тут нема мужика з дрючком, аби мене уму-розуму навчив.
А за копицею сидів чоловік з вилами. Як почув це та як вискочить, як потягне вовка по хребту, так той і ноги простягнув.