Жив у нашому селі пан, у котрого була донька. І наказав пан оголосити, що шукає для своєї доньки жениха. Казав, що юнак має бути розумним, вродливим, сміливим і, звісно, заможним.
Чимало юнаків хотіли зробити пропозицію панянці, проте нікого з них вона бачити не хотіла. Все сиділа вона в горниці сумна. Нічого не їла й не пила, окрім джерельної води. Ніхто не знав, що це за вода і звідки бере її дівчина. Звали цю панянку Анною.
Одного разу, гуляючи берегом річки, вона зустріла біля джерела молодого хлопця, вродливого та гожого. Він одразу їй сподобався, але Анна і виду не подала. Павло (саме так його звали), як виявилося, теж вподобав незнайомку і почав розпитувати її, хто вона та звідки. Хлопець дав дівчині напитися джерельної води, а вона, тим часом, розповіла йому про те, що батько хоче одружити її з багатим нареченим. Але таким нареченим міг бути і Павло.
— Так я ж небагатий! — відповів хлопець.
— Це можуть вирішити селяни цього села, — заспокоїла Анна, — вони дуже добрі люди і допоможуть.
Парубок довго мовчав, роздумуючи над пропозицією дівчини, і врешті-решт сказав:
— Гаразд, я згоден.
Звернувшись по допомогу до жителів села Покотилове, молоді знайшли підтримку. Люди назбирали хлопцю грошей, найкращі шевці пошили чудовий одяг. І пішов Павло свататися до Анни. Вразив він пана своїм розумом, сміливістю та й на вроду був хлопець гарний. Пан завагався, а потім зрозумів, що кращої пари його доньці годі й шукати. Видали Анночку заміж за Павла і весілля, на яке запросили всіх жителів села, гуляли сім днів.
Отак жителі села врятували кохання молодої пари, згодом панові розповіли, де наречений взяв гроші. Проте пан всіх здивував і сказав, що він знав про цю авантюру.