У давні-давні часи жив багатий і хворий на всю голову хан. Якось він оголосив, що дасть глечик золота тому, хто простоїть ніч на холодній вежі.
Багато хто пробував, але не витримував до ранку: ночі були холодні і морозні.
Тоді вирушив до хана Апенді. Хан повторив умову, і Апенді всю ніч простояв на вежі у своєму рваному каптані. Вранці Апенді прийшов до хана і почав вимагати обіцяне.
— Чекай, чекай, Апенді, — сказав хан, — доведи, що ти простояв усю ніч. Скажи, що ти бачив уночі, стоячи на вежі?
— Я бачив, – відповів Апенді, – як вдалині спалахнула пожежа і вогонь піднявся до неба.
— Коли, так, — сказав хан, — якщо ти бачив вогонь, то ти грівся.
І хан не дав йому обіцяної нагороди.
Вирішив Апенді перехитрувати хана і незабаром запросив його до себе на обід, попередивши заздалегідь про якесь диво.
Цікавість розібрала хана, і він подався до Апенді зі своїми міністрами.
Чекають вони годину, другу, третю, а обіду все немає. Розсердився хан, вийшов із юрти і бачить: сидить Апенді біля казана, високо підвішеного на двох стовпах.
— Що ти робиш? – Запитав хан.
— Варю обід, — байдуже відповів Апенді.
— Де ж вогонь?
— Мій обід варить сонце.
— Дурень! – грізно сказав хан. — Хіба сонце може з такої висоти варити твій обід?
— Ти маєш рацію, хане, – спокійно відповів Апенді, – сонце не може зварити обіду, як не могла далека пожежа в степу зігріти моє тіло.
Довелося хану виконати умову — віддати Апенді глечик із золотом.