Були жінка та й чоловік. А дітей у них не було. Каже жінка чоловікови:
— Треба винести на ярмарок гусака. Та й продати.
— Най буде.
— Ти й кілко правити? — питає жінка. А чоловік каже:
— Дванадцять або тринадцять.
Понесла вона того гусака на ярмарок. Та й підходить до неї один панок.
— Що хочете за гусака?
— Дванадцять та й тринадцять.
Він постояв, подумав. Нарешті пішов геть. Та й поговорив щось з другим. Підходить той другий д’ній. Та й каже:
— Що хочете за гусака? А вона знов:
— Дванадцять та й тринадцять. А він подумав та й каже:
— Ви знаєте що, вуйночко? Я даю вам дванадцять та й тринадцять, але не маю коло себе ґрошей. Я вам ґроші на другий четвер принесу. Ви будете тут стояти, і я вас побачу.
— А як я вас пізнаю? — питає жінка. А той каже:
— Давайте обміняємося. Я вам дам свій плащ, а ви мені свій кожух. На другий четвер ви мене пізнаєте по свому кожуху, а я вас пізнаю по плащі. І я вам дам ґроші, і назад поміняємося плащем і кожухом.
І вони так зробили. Панок узяв гусака й пішов. Приходить жінка т’хаті. Чоловік питає:
— Ну як, продала гусака?
— Продала.
— Та й що за него взяла?
— Ще наразі нічого не взяла, бо той чоловік не мав грошей.
— А кілко ти казала? Кілко має дати тобі?
— Дванадцять та й тринадцять. Так, як ти казав.
— Що ти говориш?! — крикнув чоловік.
— Ти ж так казав. Але я ґроші не взяла. Принесе на другий четвер. Ми помінялися: він дав мені плащ, а я йому кожух. На другий четвер я його пізнаю по кожуху.
А чоловік сказав:
— Як ти така, то я йду від тебе геть. Як найду ще дурнішу від тебе, то вернуся, а як ні, то й не вернуся д’тобі.
Та й пішов.
Ішов він, та й прийшов до жінки одного корчмаря. Та сів на крісло і дивиться в стелину. А ґаздиня каже:
— Ґаздо, що ви там видите, що ся дивите в стелину? А він каже:
— Я дивлюся, чи тота діра заросла, чи ні, що я нею йшов з того світу.
А вона питає:
— Ви були на тім світі?
— Був-єм.
— Ба що мій Мошко там робить?
— Бідує. Крайньо бідує.
— А що? Не має що їсти абощо? Що він не має?
— Не має ні їсти що, ні вбратися в що. Голий і голоден.
— А ви, ґаздо, мете йти знов на той світ?
— Буду, — каже, — йти.
— Я би передала вам для Мошка хліба та й цукру. Та й тютюну. Аби мав що їсти та й курити. А ви би взяли? — каже.
— Та візьму, чому не візьму?
— А ви би могли зачекати, би я спекла хліба? — каже.
— Зачекаю. Ви печіть.
Він ся не квапить. Чого буде ся квапити?
Вона напекла хліба, булок. Та й цукру дає. А він каже:
— Та в чім я буду це все нести? Мусите дати щось, аби я це ніс. Дала вона йому бесаги. Та й надавала повні бесаги. А то ся навіть не входить. Каже він:
— Би-сте дали ще одні бесаги.
Та й дала вона йому двоє бесаг. А він каже:
— Як я буду це нести? Може, дали би-сте мені коня? Я не буду його тримати довго, бо я там не маю де тримати. Я вам заверну і коня, і ці бесаги.
Дала вона йому коня, усідлав він його та й їде. Глип назад — якийсь конем швидко їде за ним. А він заїхав у ліс, коня пустив, бесаги сховав, а сам сів під корч, поклав перед собою капелюх та й сидить. А той приїхає конем та й питає:
— Ґаздо, ви не виділи, якийсь ішов тут з конем чи ні? Каже:
— Видів-єм.
— А давно-сте виділи, як їхав?
— Уже буде з година, як поїхав.
— Я, — каже, — годен здогонити його чи ні?
— Ви не годні. Але ви знаєте що? Ви тримайте цей капелюх, бо під ним потя золоте. Не дай Боже, аби ви пустили його. А мені дайте свого коня, і я того чоловіка здогоню.
Цей дав йому коня, цей відійшов, узяв свої бесаги й поїхав. А цей тримає й тримає то «потя золоте». Вже вечір, а той не вертається. «Ану що це, — думає, — за золоте потя?» Підоймив він капелюх, а то не потя, а… таке, що й казати не варто. Лишив він то та й пішов геть. «Здурив маму, здурив і мене».
А той їде та й їде. Сів на одного коня, а другого веде збоку. І стрічає бабу, що гонить льоху до кнура.
— Ґаздинько, куди ведете княгиню? Каже баба:
— Гоню, бо вже ся віддавати схотіла.
— Та й у мене є така, що хоче ся віддавати. Може би, ви пустили свою в дружки до мої?
А вна каже:
— Та най буде, я би пустила.
— То давайте її мені. Я буду просити, аби й ви прийшли на весілля.
Приїхав чоловік на вечір т’хаті. Зайшов до хати та й каже до свої жінки:
— Ґаздинько, я не міг би десь загнати у вас два коні та й свиню? (А то вже роки пройшли, вона його не пізнала).
— Заженете, — каже, — є де загнати, стайня велика.
Загнав він ті коні й свиню, прийшов до хати та й сів на лаву. Як чужий. Та й каже:
— Гай, гай та й не дома. А жінка питає:
— А якби ви були дома, та й що?
— Якби я був дома, то я би-м розібрався, роззувся. А вона каже:
— Ви можете розбиратися, як дома. Розберіться. Він розібрався. Та й каже знов:
— Гай, гай та й не дома.
— А якби ви були дома?
— Якби-м був дома, жінка би дала мені вечеряти. Повечеряв би чоловік.
А жінка каже:
— Я дам вам зараз попоїсти. Зварю та й дам.
Та й він попоїв. Жінка ще щось коло печі робить, а він каже:
— Гай, гай та й не дома. А жінка питає:
— А якби ви були дома?
— Якби-м був дома, то я би-м ліг на постіль та би-м спав.
— Та лягайте, — каже жінка. А він ліг та й знов каже:
— Гай, гай та й не дома. А вна питає:
— А якби були дома?
— Та би жінка лягла коло мене спати, та й би спали вдвох. А жінка каже:
— Підождіть, я впораюся та й коло вас ляжу.
Та й вона все зробила, та й пішла до него спати. І тоді він признався, що він її чоловік.
— Якби я ще дурніших від тебе не найшов, то я був би не вернувся. І донині вони жиють обоє.