Була собі в одних людей дочка. Та дуже ледача, ні до якої роботи не возьмиться, то все гуляє або на печі спить. То й мати у неї була така, що всігда їй все підтакувала.
— Гуляй, — каже, — доню у молодості, а старості уже роби сама на себе. Горе тебе всьому научить.
Жила собі дівчина та й стала уже дівкою. Нада вже й заміж іти, та її ніхто не хоче брати, бо дуже ледача. От знайшовсь таки жених, що послав до неї сватів. Батько й мати, конечно, обрадувались, тіки мати каже:
— А що, синок, чи ти її не будеш бить?
— Ні, мамо, не буду. Я знаю, що з нею робить.
Оце вони посватались, повінчались, забрали сундук і поїхали до молодого. Жили вони, як усі після свадьби. А тут настає косовище, а молодий каже всім домашнім, так, щоб і жінка чула:
— Ну, слухайте всі: хто скіки зробить сьогодні, той стіки і їсти буде. А хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде!
Пішли всі в степ, а Олена осталась із старою матір’ю молодого. Подумала вона собі та й каже:
— Ні, це мій чоловік пошуткував. Мій батько тоже казав, що їсти не дасть, як не робитиму, та все одно давав!
Подумала вона собі так і лягла спати на пічку і проспала до обіду, аж тут уже і приходять обідать з поля, бо поле було недалеко.
Чоловік почав питати всіх, хто стіки наробив. Один каже:
— Я косив.
Другий:
— Я снопи в’язав.
Третій каже:
— Я возив хліб на тік.
— А ти, жінко, що робила?
— Нічого.
— То й їсти будеш нічого.
Зітхнула Олена, а в животі наче хтось бричкою їде.
На другий день чоловік знову наказує працювати, а Олена й рада була взятися за роботу, та не вміє. От взяла вона відро, принесла води, та так заморилась, що лягла й до обіду пролежала. Приходять із степу, а чоловік і питає, хто що робив. Той каже — те, другий — се.
— А ти, Олено, що робила?
— Я сьогодні води принесла до обіду.
— Ну то ж тобі кружку води, й їсти дам.
На третій день, як пішли всі на роботу, заходилась помагати бабі, бо дуже їсти захотілось. Наносила дров, води, замела в хаті, піч розтопила, тісто замісила.
Тільки що обід підоспів, аж глядь — уже й з роботи йдуть. Їй аж сумно стало, що так же бистро пройшов день. На цей раз Олена пообідала і вечерять наготовила. Так вона проробила до неділі.
Приходить її батько в неділю, щоб навідать дочку, як їй живеться у чоловіка. Прийшов і не надивиться на дочку. І піч сама затопить, і обідать наварить, хату замете. Він от руки розвів і питає:
— Як це тебе чоловік до роботи привчив?
Вона мовчить. Аж тут із церкви ідуть. Олена вискочила з хати, принесла сиру шкіру, дала батькові і каже:
— Нате, батьку, мніть цю шкіру, бо тут такі люди, що як хто нічого не робе, то їсти не дадуть.
Здивувався старий, взяв шкіру і почав її мнять. Приходить молодий хазяїн, глянув на старого батька, поздоровкався, і питає:
— Що це ви робите?
— Шкуру мну, бо дочка казала, що у вас тому не дають їсти, хто нічого не робить.
Зареготав чоловік і каже:
— Киньте, батьку, цю шкуру, це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.
Засміявся старий, обняв свого зятя. А молоді почали з того часу жить-поживать і добра наживать.