Жили собі чоловік з жінкою, мали вони дочку-одиначку. Та така вона була гарна, як вишневий цвіт, тільки лінива страх. Ні до якої роботи не береться, тільки спить та гуляє. Мати все було дочці потурає, а батько як слово промовить, то відразу:
— Нехай гуляє, поки молода, на старість ще наробиться. А чого не вміє — навчиться.
Виросла дівчина, пора б уже і заміж видавати. Та ніхто не хоче сватати, бо всі чули, що вона ледача. Та ось знайшовся парубок, посилає до неї сватів. Батьки зраділи, а мати питає:
— А ти, синку, знаєш, яка вона?
— Та вже чув.
— А ти її бити не будеш?
— Не буду, але знаю, як її провчити.
Відгуляли весілля, забрав молодий молоду до себе. Живуть вони тиждень, два. Аж тут надходить косовиця. Чоловік каже всім домашнім та так, щоб жінка чула:
— Слухайте всі! Хто скільки зробить сьогодні, той і їстиме так. А хто робити не буде, то й їсти не буде.
Пішли всі в поле, а молода жінка залишилася вдома з свекрухою. Подумала, що це чоловік пожартував та й лягла собі спати. Прийшли люди з поля, а чоловік і питає, хто що зробив сьогодні. Один каже, що снопи в’язав, інший — хліб возив.
— А ти, жіночко моя, що робила?
— Нічого.
— То й їсти будеш нічого, — одрубав їй.
Не сіла жінка до столу, а в животі бурчить. Схопила тихцем кусень хліба та й з’їла. На другий вона б рада вже за роботу взятися, та біда, що нічого не вміє. Взяла відра і стала воду носити. Так утомилася, що й спочити лягла. А тут якраз з поля йдуть. Чоловік питає, хто що робив, а жінка каже:
— А я воду носила.
— То на тобі кухлик води, а обідати не дам!
На третій день всі в поле, а жінка свекрусі на допомогу. Наносила дров, затопила піч, тісто замісила, в хаті прибрала, води принесла. Тільки з обідом упоралися, аж їдуть з поля.
Тепер уже жінка пообідала і вечерю злагодила. От приходить у неділю батько відвідати свою доньку. Зайшов та й здивувався. Дочка і піч топить, і в хаті замітає, по господі крутиться, як бджілка.
— Як же тебе чоловік до роботи привчив?
— Тату, зараз чоловік прийде з церкви, то ви хоч шкуру мніть. Бо тут хто не робить, тому і їсти не дають.
Сунула батькові в руки шкуру. Здивувався старий, але взяв шкуру. А тут і зять на поріг.
— Здорові будьте, тату! А що це ви робите?
— Та шкуру мну, бо дочка казала, що у вас хто не робить, той і не їсть.
Зареготав чоловік та й каже:
— Кидайте ту шкуру та й ходімо обідати. Це я так свою жінку до роботи привчав. Не молотом, а голодом.
Засміявся старий, обняв зятя. А молоді з того часу стали жити-поживати і добра наживати.