Прийшла весна, і вся звір пішла до бога за насінням. А дідько подумав собі: «Іду й я, аби й мені щось бог дав». Прийшов та й каже:
— Боже, я прийшов, аби ти й мені дав якогось насіння. Бог на те:
— Я вже все роздав, не маю нічого. Хіба овес. Каже дідько:
— Най буде.
І дав йому бог овес.
Пішов дідько з вівсом, а бог собі подумав: «Це я зле зробив, що дав йому овес. Але най іде. Я щось зроблю, що буде інше йому насіння». І сказав бог зайчикови:
— Іди сядь під корч. Як буде йти дідько, аби ти гекнув на него, щоб він забув, яке я йому насіння дав.
Дідько був дуже радий, що бог йому дав насіння. Та й біг дорогою додому, шепочучи собі під ніс, аби не забув, яке має насіння:
— Овес, овес, овес…
Раптом заєць як з-під корча гекнув на нього, дідько кинувся та й забув, яке йому бог дав насіння. Каже:
— Дав ми бог насіння, та й я забув, яке. Іде він та думає, а заєць каже:
— Осет зветься твоє насіння.
Та й дідько прийшов додому, посіяв своє насіння, і виріс з него осет. І осет є тепер дідьче насіння.