Двох дідів, добрих колгоспників, направляють у Москву на виставку. Ходили вони, ходили і захтіли їсти. І не знають, де зайти, бо неграмотні. Іван ніби май хитрий, а Петро так собі. Та й каже Петро:
— Куме Іване, де ж би ми поїли? Були-сте вже в Москві, то маєте знати.
А Іван питає першого прохожого:
— Ви не скажете, де тут столова? А той каже:
— В тому червоному домі. Заходять вони. Іван каже:
— Дайте нам перше й друге. А Петро питає Івана:
— Що це в блюдечку таке, як мед?
— Та це ж чистий мед. Що ви, ніколи не їли його?
— А покушати можна?
— Можна, але щоб не виділа офіціантка.
Взяв Петро повну чайну ложечку — та в рот. А то була гірчиця. Сльози так і покотилися з Петрових очей.
— Чого ви плачете, куме Петре?
— Е, — каже, — нагадав, що мій тато помер, а я в Москві, нема як обід за сім літ зробити.
А Іван бачив, що Петро їв мед, та й думає: «Кум Петро буде хвалитися, що їв у Москві мед, а я що? Попробую і я».
Набрав повну ложечку гірчиці, подивився, що офіціантка й Петро не дивляться на него, та й у рот ту гірчицю. З’їв і заплакав. Петро завидів, що той плаче, та й питає:
— А ви чого плачете?
— Плачу, що ти не вмер хутше від свого тата. Щоб не було кому брехати.