Одного сонячного дня дятел лікував старого дуба, на якому жила сойка. Вона була дуже красива та добра, ні на кого не тримала зла. Одного дня сойка полетіла шукати їжу і затрималась. А зозуля тим часом прилетіла до її гнізда і хотіла підкинути туди яйце. Але дятел помітив:
— Що це ти робиш? — запитав він у зозулі.
— Я? — промовила вона!
— Так, ти. Тут більше нікого немає.
— Я роблю свою роботу, — крикнула зозуля.
— Яку це роботу?
— Ти що, про мою роботу ще не чув? Я ж підкидаю свої яєчка в чужі гніздечка, щоб там їх висиджували.
— Що? Що? Це мені почулось? — здивовано вигукнув дятел.
— Ні, це все так, — спокійно відповіла зозуля.
— Ні, — сумно промовив дятел, — це зовсім невесело.
І дятел полетів назад додому. Там він міркував про те, як провчити зозулю. От і вирішив полетіти до тих гнізд, куди зозуля підкинула свої яйця. Позбиравши яєчка, він полетів до зозулиного гніздечка. Її вдома не було, і він дуже зрадів. Всі яєчка птах легенько поклав у гніздо. Прикрив листячком, щоб зозуля їх не помітила.
Через деякий час прилетіла зозуля до гнізда. Вона була сумна тому, що пошкодила своє крильце. Додому ледь долетіла. Яєчок в гнізді не помітила. Тоді дятел підлетів до неї і запитав:
— Що крило зламала? Ось тобі наука за те, що підкидаєш свої яєчка в чужі гнізда.
З того часу зозуля залишалась в гнізді, не могла літати. А дятел був добрим і приносив їй їжу.
Через декілька тижнів зозуля помітила, що щось у її гнізді шевелиться. Вона розгорнула листячко і помітила там пташенят. Зозуля перелякалася і полетіла до дятла запитати про пташенят. Дятел їй відповів:
— Це ті діти, яких ти маєш висиджувати кожного літа.
— Що? — перелякано вигукнула вона. — Та я зроду таких гидких пташенят не бачила.
— А ти їм принеси поїсти, — спокійно промовив дятел, — то вони й покращають.
З того часу почала зозуля піклуватися про своїх діток, спостерігаючи за тим, якими вони стають. І стали вони для неї найкращими. А дятел спостерігав за нею і тихо промовляв:
— Клопочись, клопочись, зозуле, адже ти тепер — мати.