Було що не було, жили собі чоловік та й жона. Дітей не мали. Жона полюбила попа, але не знала, як з ним стрітися і вчинилася хворою. Не встає з постелі й йойкає:
— Йой, дуже мене болить… Іти би за попом, аби мене висповідав…
Чоловік — швидко за паном превелебним. Привів його у свою хижу, і той почав сповідати хвору. Чоловік вийшов на двір, бо при сповіді ніхто не сміє бути…
Піп сів коло постелі, а жона обняла його за шию і шепче йому на вухо:
— Пане превелебний, я давно хотіла з вами стрітитися… я вас люблю…
— Йой, небого, — відтягається піп, — тут про таке гріх говорити. Та ж на мені патрахіль, а коло мене — чаша…
А далі подивився на красну жіночку, злакомився, і каже:
— Я можу прийти увечері… Але твого чоловіка треба послати у вариш на ліки… Я напишу рецептик (у той час рецепти могли писати й попи)…
Так договорилися. Піп закликав чоловіка до хижі:
— Іване, твоя жона дуже хвора. Збирайся у вариш за ліками. Я напишу рецептик…
Сів за стіл і наскоро написав. Чоловік одівся, обувся і в дорогу. Город був далеко. Треба було йти цілу ніч, аби на ранок дійти.
За той час жона готувала гостину. Зарізала курку, напекла калачів. Ходить весела по хижі і приспівує собі:
Пішов газдик на ліки, Обстав би ся навіки…
А чоловік іде пішком у город, спішить, аби чим скоріше хворій ліки купити. Вже змучився, ледве ноги тягне. Видить — сперед нього — віз: чіпкар везе всякі товари. Як повстрічався з чоловіком, зазвідав його:
— Куди так спішиш?
— Жона похворілася, і йду в аптеку на ліки…
— На які ліки?
— Еге, пан превелебний написали рецептик…
Чіпкар був грамотний. Взяв рецептик, прочитав і догадався, що жона вчинилася хвора, а чоловіка відправила геть, аби могла з попом погуляти.
— Вертайся, хлопе, додому… Твоя жона здорова, як бук… Тебе обманюють…
Чоловік вірує і не вірує… Думає собі: «Може чіпкар фіглює зо мною».
— Якщо твоя жона хвора, дам ти сього коня… Я, брате, не мало по світу находився і добре знаю сякі діла… Увидиш своїми очима, що я правду говорю, і подякуєш мені…
— Та як я увижу, що жона обманює?
— Зав’яжу тебе у міх, аби тебе не впізнали, і припрошуся на ніч до твоєї жони…
Чоловік погодився… Чіпкар сховав його у мішок, і так вони привезлися до чоловікового дому. Тут чіпкар зупинив коня, зліз з воза, втворив дверці. Видить: молода жіночка весела, бігає по дворові, наганяє корови у хлів, свині в кутець, приспівує собі:
Чіпкар поклонився:
— Добрий вечір!
— Дай боже і вам! Що вам треба, бачіку?
— Я чіпкар, везу товари… У дорозі мене застигла ніч… Чи не можна би у вас переночувати?
— Йой, бачіку, я би вас прийняла, айбо нема дома мого чоловіка…
— То нічого, я вам заважати не буду… Я задаремно не хочу. Заплачу вам грошима, або полотном… Маю красне полотно. Пригодилося би вам на плаття. Ви молода і красна жіночка…
В той час магазинів по селах не було, і фабричне полотно нелегко діставали…
Жона подумала, що їй пригодилося б полотно, і впустила чіпкаря з возом у свій двір.
Чіпкар випряг коня, прив’язав до воза, дав йому їсти, а сам ліг на віз коло міха і шепче.
— Но, чи хвора твоя жона?
— Правду ви говорили, обманула мене…
— Лежи тихо… Увидимо, що далі буде…
Вночі прийшов піп. Жона вклала його за стіл, принесла печену курку, калачі, вина… Гостяться і приспівують: Жона:
Пішов газдик на ліки, Обстав би ся навіки…
Піп:
Бума — бум, бума — бум! Бума — бум, бума — бум!
Чіпкар потермосив міх:
— Чуєш, яка твоя жона хвора? Чоловік аж у зуби ріже і стискає п’ясті: — Розв’язуйте мене скоро!
— Лежи тихо… Дораз ще не таке вчуєш… Слухай мене… У хижі гостина в розгарі. Піп, як випив півлітра вина, став веселіший. Захотів співати. Каже:
— Коби нас більше, заспівали би ми голосніше…
— Пане превелебний, на дворі спить чіпкар… Він у мене заночував… Може, його закликати?
— Заклич, заклич, веселіше буде…
Жона вийшла і почала кликати чіпкаря до хижі…
— Айбо у мене тут на возі в мішку дорогі речі і дехто ще вкраде…
— Та занесіть міх до хижі.
— Міх тяжкий…
— Я вам поможу…
І ймили міх — чіпкар за один кінець, жона за другий, і занесли до хижі… Піп, чим увидів чіпкаря, почав просити його, аби співав.
— Пан превелебний, — каже, — вам добре співати, бо ви вже залили горлянку, а я ще нічого не пив.
— Та пий! Вина досить.
І присунув чіпкареві повний погар. Чіпкар випив. І тоді почали співати. Жона:
Пішов газдик на ліки, Обстав би ся навіки
Піп:
Бума — бум, бум — бум! Бума — бум, бума — бумі
— А ти, чіпкарю, чому не співаєш?
— Не можу, бо я ще лиш один погар випив. Піп наповнив йому і другий погар.
Жона:
Пішов газдик на ліки, Обстав би ся навіки.
Піп:
Бума — бум, бума — бум! Бума — бум, бума — бум!
Тепер уже і чіпкар заспівав:
Як свій мішок розв’яжу,
Я вам шутку покажу…
Піп прислухався і замовчав.
— Що ти, чіпкарю, моркониш? Ану покажи свою шутку?! Тоді чіпкар розв’язав міх і звідти вискочив чоловік! Вхопив палицю і на пана превелебного…
А той руки вверх і почав молитися-просити:
— Люди чесні! Не вбийте мене. Я маю велике богатство. Дам вам, що будете хотіти…
Жона спудилася і втекла з хижі, а чіпкар піймав чоловіка за руку і звідує попа:
— Та що дасте, пане превелебний?
— Дам вам воли і корову…
— Мало, давайте ще й коні…
Піп погодився дати і коні, лише дуже просив, аби нікому не говорили про днешню історію…