Був в Іджапи білий кінь незвичайної краси. Коли він сидів на цьому коні, всі дивилися на нього із захопленням, і серце Іджапи наповнювалося гордістю і радістю. Замість того щоб працювати в полі, він роз’їжджав цілими днями на коні. Заїде до міста на ринкову площу і з насолодою слухає, як люди говорять про нього: «Важна, мабуть, персона!» А якщо опиниться в селі, скаче прямо до будинку вождя — чекає на урочисту зустріч. І кожного разу вожді влаштовували на честь Іджапи пишні бенкети, а потім укладали Іджапу спати на багате ліжко і вранці проводили з почестями. Ніколи ще Іджапі так добре не жилося.
Якось приїхав він до міста Васіма. Красується на коні перед мешканцями, а вони йойкають: не інакше як до них завітав важний багатий купець чи хоробрий воїн.
Дійшла звістка про появу незнайомця до правителя міста.
Іджапу прийняли з належною пошаною, відвели до будинку для гостей, нагодували, а коли настала ніч, сказали:
— Спи спокійно. Ми подбаємо про твого коня.
Але Іджапа попросив:
— Нехай він лишиться тут, у будинку для гостей.
— Такого ще ніколи не було!
— Мій кінь для мене все одно, що рідний брат. Ми завжди спимо в одній кімнаті.
Залишився кінь зі своїм господарем. Серед ночі кінь раптом захрипів. Засвітив Іджапа світильник, підійшов до коня і побачив, що він мертвий.
— Мій кінь! Мій чудовий білий кінь помер! – Закричав він.
Прибігли люди.
— Не вбивайся так, — кажуть, — усі коні рано, чи пізно вмирають.
Але Іджапа волав так голосно, що зрештою розбудив самого правителя, і той прийшов довідатися, в чому річ.
— Та не голоси ти так! – сказав він Іджапі. — Я віддам тобі одного з моїх коней.
Трохи згодом привели прекрасного коня. Заспокоївся Іджапа, подякував правителю.
При світлі свічки Іджапа уважно розглядав нового коня і раптом голосно заголосив:
— Як я страждаю! Яка велика моя втрата!
Знову прибігли слуги, а за ними і вся родина правителя. Скільки не втішали Іджапу, він продовжував заливатись сльозами. Нарешті правитель запитав:
— Чому ти плачеш? Я ж тобі подарували нового коня, а він не гірший за старого.
— Як мені не плакати? – заперечив Іджапа. — Твій подарунок і справді чудовий. Так само чудовим був мій старий кінь. Як би він не помер, у мене було б цілих двоє коней. А тепер лише один. — І він заридав ще дужче. — Яке горе! Яке нещастя!
Не могли його втішити. Нарешті правитель сказав:
— Ну, якщо ти так сильно мучишся, я виконаю твоє бажання — подарую тобі ще одного коня. Тільки замовкни, все місто через тебе не спить.
Слуги привели ще одного коня, такого ж гарного, як і перший. Іджапа перестав кричати, подякував правителю за доброту. Усі розійшлися і знову полягали спати. Не спав лише Іджапа, все думав, яке щастя йому привалило — був один кінь, а тепер цілих два.
Тут погляд його впав на загиблого коня, і він знову заголосив:
— Яке горе! Яке нещастя!
Знову зібралися мешканці палацу.
— Хоч і велика твоя втрата, ти мусиш узяти себе в руки, — утішав Іджапу правитель. — На те ти чоловік. Не можна ж вічно сумувати за мертвим конем.
— Ніяк не можу вгамувати свою печаль, — зітхнув Іджапа. — Як погляну на коня, то згадаю, що всього кілька годин тому він був живий. Хіба втримаєш сльози? Якби він був живий, у мене зараз було б троє коней.
Імператор втомився, але звелів привести ще одного коня.
— Ну тепер ти щасливий? – Запитує. — У тебе цілих троє коней. Тож замовкни нарешті, а ми підемо спати.
Тільки всі заснули, Іджапа знову заволав:
— Яке горе! Яке нещастя!
Тоді правитель наказав слугам відібрати в Іджапи коней і виштовхати його в шию. І не стало в нього жодного коня. Пішов він пішки, як проста людина, і з ганьбою повернувся до рідного села. А виїжджав, як важна персона!