Подорожував Ісус Христос із святим Петром. Проходять одним селом, а в тім селі маленька церковця, у котру все сходилися люди молитися до бога. Ідуть попри тої церкви, а перед церкви люди стоять і дуже одні з других сміються. А Ісус зачав плакати. Святий Петро каже:
— Ісусе, святий Христе, чого Ви плачете перед свеї святині? Люди йдуть молитися та згадувати Вас молитвою, а Ви плачете. Ви би мали радіти, що Вас у народі поминають.
— О ні, Петре, вони кепкуються одні з других, насміхаються. Що одні вбрані файно, а другі дрантиво. А то гріх великий, бо хто в чім має, в тім іде молитися. А є такий, що йде лиш на гонор. То у бога не приймається. Тому я й плачу.
Ідуть далі. Дивляться, а то весілля гуляє в одного ґазди. Що за музика файна, а що гості гуляють, набуваються, не мож надивитися. Каже святий Петро Ісусови Христови:
— Постіймо з годинку. Не мож намилуватися та налюбуватися, як народ файно набувається.
А Ісус Христос каже Петрови святому:
— Ану дивися, Петре, що я роблю з цего весілля.
Махнув Ісус рукою, і там, де було весілля, умить стало озеро. Святий Петро упав перед Ісусом Христом на коліна та й каже:
— Чого Ви так зле зробили?
— Петре, ти не видиш і не знаєш, що там мало робитися. А воно вже зачиналося. Там улізли дияволи і юдили народ до великої бійки з ножами. А я цего не допустив, бо не можу дивитися на кровопролиття.
Ідуть вони далі. Прийшли в одно село, а серед села корчма. На подвір’ю корчми люди п’ють горівку, пиво, вино. Бо то було літо. Та й оден до другого п’є чарку та й усе каже:
— Дай, Боже! Дай, Боже!
А Ісус Христос так зрадів, так сміється й веселиться. Святий Петро каже:
— Ісусе Христе, ви перед свеї святині плакали дуже, а перед п’янюгами радієте та смієтеся?
— О Петре, як не радіти, як вони, хоч перед корчми, та за кожною порцією згадують бога! Все «дай, Боже» та «дай, Боже». Як не радіти?
Та й пішли вони далі.