Був собі бідний Іван і був багатий жид. Іван все піде до жида, позичить грошей, а потому відробляє. Кілко жид скаже, тілко він і робить. Але подумав собі Іван: «Агій, та я вже такий старий, і жид мене обманює. Я би пішов трохи до школи та навчився би хоть рахунків». І зібрався й пішов дідо до школи. Приходить Іван. Питають його:
— Що є? А він каже:
— Та я хочу ходити до школи.
— Вже пізно вам.
І він вернувся додому.
Другої днини іде Іван знов. Уже пораніше. Приходить і каже:
— Я прийшов до школи. Кажуть йому вчителі:
— Вже пізно, Іване, до школи.
Вертається Іван та й думає: «Агій, та коли ж я маю научатися?»
Встав він уночи, ще темно, і йде до школи третій раз. Іде, коли дивиться, щось на дорозі чорніє. Він копнув ногою, а то скринька. Забрав він ту скриньку і вернувся додому. Подивився в скриньку, а там гроші.
Іван дуже втішився, уже не йде до жида боргувати. Ходить собі в місто купувати, що треба. Але здибався йому жид та й каже:
— Чуєш, Іване? Чому ти не приходиш до мене? Я тобі все позичав, ти мені робив. З тебе добрий робітник.
А він каже:
— Та я найшов гроші. Мені вже не треба в тебе позичати.
— А де ти найшов гроші?
— Та на дорозі в чорній скриньці.
— То були мої гроші.
— А я відки знаю, що то твої гроші?
Подає жид Івана на суд. Приходить у суд і говорить:
— Іван найшов мої гроші. Я загубило, а він найшов. Питають Івана:
— Ти найшов гроші?
— Найшов.
— А коли ти найшов їх?
— Та як ходив до школи.
— Е, — каже суддя, — то було, жиде, давно, то не твої гроші були. То ще, може, тебе й на світі не було. Видиш, Іван від тебе старший.
І суд більше ту справу не розбирав. Жид програв.