Був їден чоловік. Мав три сини — два розумних і їдного дурного. Жили вони бідно. Старший син пішов до багача служити. І так вони договорилися з хазяїном: як наймит на хазяїна розсердиться, то хазяїн відрубає йому носа, а як розсердиться хазяїн, — то наймит рубає носа хазяїнови.
Післав його хазяїн у поле орати. Дав йому з собою торбу з хлібом і пса. Та й каже:
— Іди ори. І щоб поле було зоране, і воли ситі, і пес ситий, і щоб хліб у торбі ти назад додому привіз.
Приїхав той з поля додому і віддає торбу з хлібом. А хазяїн питає:
— Може, тобі це діло не подобається, може, ти сердишся?
— Не подобається, — каже наймит.
А багач взяв та й відрубав йому носа, і пішов той додому без носа. Пішов середущий. І попав точно на того самого хазяїна. А хазяїн йому те саме каже:
— Дам тобі заданіе, і ти його виконай. Як не виконаєш, відрубаю тобі ніс. Як виконаєш і будеш сердитися, тоже відрубаю. А як я буду сердитися, рубай носа мені.
І післав його хазяїн у ліс.
— Привези мені з лісу таких грубих дубів, яких ні в кого нема. Той поїхав у ліс. І що він там сам зроби? Не годен сам зрубати такого дуба і покласти на візок. Приїхав без дубів.
— То ти не виконав мого заданія? — каже хазяїн.
І відрубав йому хазяїн носа. І пішов той додому без носа. Іде служити найменший син, дурний. Мама каже:
— Як ті такі файні без носів прийшли, то цей дурний хай би вже й зовсім не вертався.
А Іван їй:
— Я ще вас усіх нагодую.
Той Іван не був дурний, він лиш так показував себе. І був він віщун. Пішов Іван з дому і йде прямо до того хазяїна.
— Добрий день!
— Доброго здоровля!
— Вам треба наймита?
— Треба, лиш з таким договором, щоб усе, що я скажу, виконував і щоб не сердився, бо лишиться без носа.
— Добре. А як розсердитеся ви, то рубаю носа вам.
Відпочив Іван, поспав. Встає рано, а хазяїн приготовив йому двадцять мішків полови, запряг воли і посилає Івана до млина, щоб намолов з тої полови муки. А то був млин чорта Сковородського: і хто їхав до того млина, то назад не вертався.
Приїхав Іван до млина, лови того Сковородського, чіпляє його до колеса. А ті хлопці з млина скинули з візка полову та наклали йому двадцять мішків натуральної муки.
Їде Іван селом. Як хто вздрить у колесі Сковородського, усі втікають. А Іван не їде до хазяїна, а до себе додому. Приїхав та й каже:
— Браття файненькі, скидайте муку. Їжте, годуйте воли. А я йду до хазяїна, бо ще не розрахувався з ним.
Узяв батіг та й пішов. Приходи до хазяїна, той питає:
— А де ж воли й візок. І де мука?
— Я завіз додому, бо ви ж мої браття покалічили, то вони хотять їсти. Може, ви сердитеся?
— Нє, я лиш питаюся. Бери, Іване, щось їж. На тобі на горівку та йди до корчми випий собі, щоб був-ис у мене веселий.
Іван пішов, а хазяїн радиться з жінкою:
— Яке заданіе йому дати? Надумалися. Приходи Іван, а хазяїн каже:
— Я їду з жінкою в гості. Як буду вертатися назад, то ти мені так зроби, щоб візок по дорозі не гуркав і щоб видно було, як удень.
Поїхав хазяїн, а Іван сів на коня, об’їхав село і сказав усім хлопцям:
— У нас є п’ятсот овець. Будемо їх різати. Приходьте всі. Мені шкіри, а вам м’ясо.
Збіглися всі і порізали хазяйських овець. М’ясо забрали собі, а шкірами Іван постелив дорогу, щоб не гуркало, як буде їхати пан. А щоб панови було видно, підпалив Іван стирту.
Приїхав хазяїн і знов радиться з жінкою, що робити з Іваном.
— Треба, — каже, — його знищити. Покликав Івана та й каже:
— Будемо переїжджати на інше місце. І ти поїдеш з нами. І поїхали вони. Їхали вночі попри став, а хазяїн каже:
— Давай тут передихнем, а вдосвіта далі поїдем.
І сказав хазяїн жінці, що, як вони ляжуть над обривом коло ставу спати, то хазяїн буде посередині, а коло обриву ляже Іван.
— Він засне, і я його трутю в став.
Так вони й зробили: хазяїн поклав жінку коло себе від поля, а Івана від ставу. Як заснули вони, Іван потихеньку відкотив хазяйку і поклав її від ставу, а сам ляг на її місце. Хазяїн схоплюється, свою жінку за ногу — і в став. Він думав, що то Іван.
Як розвидніло, хазяїн встав. Схопився й Іван.
— Може, вам не подобається? — питає Іван пана. — Може, ви сердитеся?
— Як не сердитися, як хазяйство пропало і жінки нема?
— То давайте сюди свою торбу з грішми.
І віддав хазяїн йому торбу з грішми. Та й каже:
— Роби зо мною, що хочеш, тілко не кидай мене в обрив. А Іван йому:
— Мої брати каліцтво мають на цілий вік, то я й тобі то зроблю. І відрубав хазяїнови носа.
Приходи Іван з тими грішми додому, а ті хлопці, його брати, пізнали торбу.
— Це торба нашого хазяїна. А Іван каже:
— Я дурний, то будьте ви розумні. Беріть гроші та йдіть до якогось дохтора. Може, він вам пришиє носи, щоб ви були на людей схожі.
А брати не знали, куди йти.
Іван поїхав, щоб привезти з лісу копицю сіна. І побачив у лісі ворон-коня. Іван піймив того коня, а кінь каже йому:
— Іваночку, пусти мене, я тобі у великій пригоді стану. І дав йому кінь їдну шерстину:
— Як тобі що треба буде від мене, то припали цю шерстину. А цар віддавав дочку і сказав:
— Хто доскочи конем до другого поверху, до мої дочки, за того й дам її.
А царева дочка була дуже «файна»: брови — як підтоки, очі — як в сороки, а сама — як змія. Ніхто її не хотів брати, то цар видумав таке змагання.
Коли цар то оголосив, поїхали й Іванові безносі брати. А Іван пішки за ними пішов. Відійшов за село, припалив до сонця шерстину — і прийшов той кінь. Та й каже Іванови:
— Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь.
Іван вліз у праве вухо, а виліз з лівого таким паничем! Файно вбраний, і нагайка в руці. Сів на коня і летить. Доганяє своїх братів, дав їм по нагайці і поїхав до царського дому.
Там було вже багато хлопців на конях. Скачуть, скачуть, і ні їден не годен доскочити. А Іван раз! — та й доскочив. І познайомився там з царем, з царицею і з їхньою дочкою. Одягла вона йому на палець золотий перстень і записала, хто він і відки. А він правду сказав. І взяв її Іван за жінку. І я був на тім весіллі: їв, пив, і по бороді текло, а в роті не було.