Була бабка і мала синка. І мала свиню. Свиня мала поросят, і ті поросята були дуже файні, виглядали, як золоті. Баба сказала:
— Синку, ти би пішов з свинею і поросятами на пасовисько, би свиня пасла, бо нема чим її годувати.
Погнав він пасти свиню. А то було близько царської столиці. Пасе він, іде попри него дівчинка, царева донька.
— Добрий день!
А він і собі сказав:
— Добрий день.
— Хлопчику, ти би продав поросятко?
— Панночко, я на продання не маю.
— Як не продаєш, то дай.
— Заголись від голови до пояса, то дам.
Дівчинка подивилася сюди-туди — не видно нікого. Вона відійшла набік, здоймила з себе кофту та обернулася й показалася йому. І він дав їй поросятко.
Приходить вона до царя.
— Тату, я маю золоте поросятко.
— Ох, — каже, — дуже файне. А вона каже:
— Татку, там є ще двоє поросят.
— Іди й ще одно купи. Приходить вона туди знов.
— Добрий день!
— Добрий день, — каже хлопець.
— Хлопчику, дай мені ще одно порося.
— Заголися ще нижче, то дам.
Дівчинка заголилася ще нижче, і він дав їй порося. Приходить вона з тим поросятком до царя.
— Татку, я ще одно порося купила, золоте.
— А ти піди та купи ще й третє. Вона приходить знов та й каже:
— Продай мені, хлопчику, порося.
— Я на продання не маю. Ти заголись зовсім, то я тобі дам. Дівчинка подивилася сюди-туди — зовсім нікого. Вона заголилася, а він поросятко лап та й подав їй. Приходить хлопець т’хаті.
— Де ти, хлопче, дів поросята? — питає його мати.
— Я, мамо, не винен. Прийшов вовк і захапав поросята.
— Ти, вороже каянний, що ти наробив! Чому не кричав? Було кричати, хтось би був оборонив.
— Мамо, я зо страху дихати не дихав. Думав, що й мене озме.
Пройшли роки, хлопець виріс, зробився з него файний леґінь. І царська донька зросла. Цар дав у газети: «Хто угадає, які є знаки на тілі мої доньки, озме її за жінку». І сходяться різні пани. Усі вгадують і не годні вгадати. А цей хлопець — він звався Іван — теж іде до царя вгадувати… Та й він сказав, які знаки є в царської доньки на тілі. Сказав, бо він то давно знав.
А цар не хоче за простого Івана дочку віддавати. Закликав він Івана до себе та й каже:
— Я тобі даю, Іване, роботу. Меш сто зайців пасти. Приженеш їх тут — буде моя дочка твоя жінка. А як ме якого зайця бракувати, смерть твоя.
Вигнав він зайці в поле, і зайці зразу розбіглися. Іван сів та й плаче. І приходить д’нему незнайома баба.
— Чо’ ти, синку, плачеш?
— Бабко, я мав пасти зайці, а зайці порозбігалися. І смерть моя буде.
А баба каже:
— Синку, іди до ріки і ставай коло води. Ме йти долів за водою одна сопілка, би-с її не брав. Ме йти друга сопілка, би-с не брав. А третя сопілка ме йти проти води, і ти її озми. Заграєш, і будуть усі зайці коло тебе.
Пішов Іван до річки. Іде за водою сопілка — не взяв. Іде друга сопілка — не взяв. Іде третя проти води — узяв її, прийшов на поле, заграв — усі зайці коло него.
Цар думав, що робити з Іваном, аби йому не дати доньку. Треба зробити так, аби йому бракувало зайця. Посилає до Івана в поле свою доньку. Прийшла вона та й каже йому:
— Продай мені одного зайця. А він каже:
— Я на продання не маю. Підійми вище пупа сорочку, то дам.
І вона зробила так. Іван зловив зайця і подав їй. Вона відійшла від него з тим зайцем, може, на тридцять метрів, може, на п’ятьдесять. А він зіграв у сопілочку, зайчик подряпав її, вирвався і втік назад.
Приходить вона т’хаті до царя.
— Чому не купила зайця?
— Ні за які гроші він не хоче продати.
Іван увечір приганяє зайці. Цар перерахував — усі зайці є. Каже він на другий день цариці:
— Іди та купи зайця. Він мусить продати. Прийшла до него цариця й питає:
— Хлопче, ти продаєш зайці?
— Не продаю. Заголіться повище пупа, то дам.
Вона собі думає: «Як заголюся, то й що? Але дівчина моя не піде за него». І цариця заголилася. А він зловив зайчика і дав їй. Вона відійшла на тридцять-сорок метрів від него, а він заграв у сопілку. Заєць здряпав і вирвався від неї.
Приходить цариця додому.
— Купила зайця?
— Не купила. Не хоче продати ні за що.
Увечір пригнав Іван зайці, цар перерахував — усі зайці є. Ще раз мав пасти. На другий день цар каже:
— Ви не вміли купити, я самий куплю. Приходить він туди.
— Добрий день!
— Дай Боже здоров’я.
— Продай мені зайця.
А цар перебрався, щоб Іван не пізнав його. А Іван його зразу пізнав.
— Пане, — каже Іван, — не продам. Бо як я вам продам, то цар мені смерть зробить.
— Та будь добрий, продай.
— Пане, я продати не продам. Але як сядете на свою сиву кобилу лицем до хвоста і вдарите її долонею три рази попід хвіст, то я вам дам зайця без грошей.
Цар думає: «Зроблю це, але донька моя не буде твоя». Та й сів на кобилу лицем до хвоста і вдарив її три рази долонею попід хвіст. А Іван зловив зайчика та й дав йому. Цар від’їхав від него на сорок-п’ятдесять метрів, а Іван заграв у сопілочку, заєць скрутився, пірвав на цареви дрантя, подер тіло і втік.
Пригонить Іван т’хаті зайці. Цар обраховує — є всі. І каже йому цар.
— Так, сину, маєш при всіх моїх міністрах, при всіх панах наговорити мені повен дірявий міх. Наговориш — твоя буде моя донька, а не наговориш — смерть твоя. Зійшлися всі пани. І каже цар:
— Наговори, Іване, повен міх дірявий, аби я не міг зав’язати. Тоді Іван зачав казати:
— Я був малий і пас свині. Прийшла до мене царева донька. Сказала, би я їй порося продав. Я сказав, що не продаю. Сказав, най вона заголиться, то дам. Вона заголилася, і я ймив і дав їй поросятко…
І так він розказав усе, як було далі. І дійшло до зайців.
—…Прийшла царева донька купити зайчика. Я сказав, най заголиться повище пупа, тоді дам зайця. Вона заголилася, я ймив та й дав їй зайця. Дівка відійшла від мене на яких тридцять метрів, я заграв у сопілочку, заєць подряпав її і вирвався. Пригнав я зайці додому, цар перерахував — є всі зайці.
Другий день прийшла цариця. Сказала: «Продай зайця». Я сказав: «Пані, заголіться повище пупа, і я вам без грошей дам». Цариця подивилася сюди-туди — нема нікого. Заголилася. Я ймив зайця і дав їй. Вона відійшла від мене на тридцять-сорок метрів, я заграв у сопілочку, заєць вирвався. Пригоню я ввечір зайці, цар порахував — є всі.
Пішов я з зайцями третій день. Приходить на сивій кобилі уже сам цар. І каже мені: «Продай зайця». А я сказав…
І тут цар сказав:
— Не говори далі, Іване, бо вже повен міх, уже нема як зав’язати. І цар мусів віддати за Івана доньку.