Служив Іван у пана. А пан був ще парубок. Служи він, служи і їдного разу каже: — Паничу, чо’ ви не женитеся? А пан каже:
— Тут є в їдного царя дочка, та не хоче за мене піти.
— Що ви дасте, як я її посватаю за вас?
— Що схочеш, то дам. А що тобі дати?
— Дайте мені коні з бричкою і зо п’ятсот рублів.
Дав пан йому гроші і відправив з їздовим у дорогу. Їздовий і питає:
— Іване, куди нам їхати?
— Їдь до архієрея.
Їдуть вони туди. Приїхали, Іван заходи і попросив архієрея, щоб він дав йому тих риз, що попи в церкві вбирають. Архієрей каже:
— Я не можу тобі це дати, бо воно дуже дороге. Воно коштує п’ятдесят рублів.
— Я дам сто, лиш дайте мені на час.
Дав Іван архієреєви сто рублів. Той склав йому ризи, дав і каже:
— Іди, лиш не кажи нікому, що це я тобі дав. Сіли вони з тим їздовим і їдуть. Питає він:
— Куди їхати?
— Вези мене до золотарів, де роблять ікони і хрести церковні. Приїжджають вони туди.
— Що ви хочете? — питають їх. А Іван каже:
— Позолотите мені бричку і всю упряж на конях. Вийшли золотарі, подивилися та й кажуть:
— Це буде коштувати двадцять п’ять рублів золотом. Згодилися вони. Позолотили бричку та упряж. Вбирається Іван в ті ризи, сідає на золочену бричку. Почали їхати, а Іван каже:
— Повертай до золотарів.
Вернувся він до тих золотарів і викликає старшого надвір. Той виходи.
— Що ви хочете? — питає.
— Ви все файно позолотили. Позолотіть мені ще вуса.
— То заходь і сідай на стілець.
Сідає він на стілець. Той присунув до него з тим помазком і з тою позліткою і позолотив йому вуса. Їздовий питає:
— А тепер куди їхати?
— Їдьмо до царя.
Приїхали вони в той город. Питають старшини:
— Хто це їде? Хто ви?
Іван махнув рукою: «Відійдіть». Виходить так ніби піп, такий у ризах, як і він, питає:
— Хто ви такі? А він каже:
— Я святий Іван Золотовус. Піп каже:
— Дзвоніть по всіх соборах, по всьому городу. Дзвонять.
Дійшло до царя, що приїхав Іван Золотовус. Їде він містом, а люди питають:
— Куди ви їдете?
— До царя дочку сватати. Господь прислав мене. Сказали цареви:
— Іван Золотовус до вас їде. Дочку засватати хоче. Цар з царицею радяться:
— Що робити? Будем віддавати за него дочку? А цариця каже:
— Як за святого не дати? За кого ж дати?
Під’їжджає він ближче. Виходять царські слуги і приймають його в подвір’я до царя. Привітався з ним цар та й питає:
— Якого ж ви хочете від нас приданого? Чи землі, чи царства?
— Мене господь прислав дочку вашу взяти, і завтра ми в раю. Погостувалися вони, погостувалися, а на другий день Іван каже:
— Ми їдем, поки двері в раю відчинені. Цариця питає:
— Що ви візьмете з собою? Що вам треба?
— Не треба, каже нічого, лиш хай візьме одяг. Ніяких зейстрів, ніяких килимів — нічого.
Стара дала таки їй торбинку золота. Каже:
— Може, пригодиться в дорозі. А як ні, то комусь дасиш.
Випровадив їх цар, і вони поїхали. Їдуть вони, а їздовий питає:
— То як їхати? А Іван каже:
— Помалу їдь, щоб ми до пана вночі приїхали. Приїжджають вони вночі до пана. Іван скочив з воза, постукав пану у вікно. Пан відчинив вікно, побачив його золоті вуса і вбрання та й каже:
— Забирайся, щоб я тебе не видів. А Іван каже:
— Я вам жінку привіз.
— Іди, Іване, не гляди мені тюрми. Ти хоч’, щоб мене завтра забрали? Іван скидає то все з себе, кидає на бричку й каже:
— Віднеси все архієреєви.
Переночував Іван на возі, а тоді взяв цареву дочку за руку та й каже:
— Йдім у рай.
Та й повів її в ліс. Ходять вони лісом, ходять. А вона питає:
— Де ж рай?
— Оце і є рай, — каже Іван.
А в тім лісі була старенна лісникова хата. Завів він її в ту хату та й жиє з нею. І жили вони там, доки стало тих грошей, що дала цариця в торбині. Він ходив у місто, набирав харчів та й приносив у ліс. Ходили вони собі серед природи і горя не знали.
Як розходували всі гроші з калитки, жінка й каже:
— Вже й на хліб нема грошей. Що будем робити, Іване?
— Щось будем робити.
Вона бере з себе дорогий шалок та й каже:
— Іди до міста й продай. Та купиш хліба й до хліба.
Пішов він у місто, витягає той шалок, бере на патик і йде містом. Багаті євреї побачили та й кажуть:
— Іване, відки ти дістав таке? Продай нам.
— Купіть, — каже.
— А що ж воно коштує, Іване?
— Дайте трояка, я, — каже, — не прийшов з вас шкіру дерти.
Ті євреї збіглися. Той собі хоче шалок, той собі, бо то ж задурно. А він дав одному за трояка та й пішов.
— А ви тут хоч ріжтеся, — каже.
Накупив Іван цукру, хліба, щось до хліба взяв та й іде додому. Прийшов, а жінка подивилася та й каже:
— Що ж ти так мало приніс?
— Е, буду ще торгуватися.
Пройшов тиждень, знов нема що їсти. Ще їден платок дає вона продати.
— Оце, — каже, — продай, і більше нічого в мене немає. Лиш шлюбне лишилося.
Пішов він і знов по дешевій ціні віддав, майже дурно. І знов купив там щось до хати. Приніс ті харчі, вигострив ножик і йде в ліс. Вирубує такий довгий кирлиґ, як чабани вівці пасуть. Приноси його додому, кладе в печі вогонь, зашмалюе, обстругує той кирлиґ. А їй каже:
— Ти замастися і вбери на себе найгірше шмаття. Як я прийду з людьми, щоб ти виглядала дуже старою.
Сам бере той кирлиґ на плечі і йде в місто. Приходи, а ті самі євреї, що в него майже задурно брали дорогі речі, питають:
— Іване, що ви несете на плечах? А він каже:
— Муцувайло.
— А що воно таке? — купці питають.
— Ото означає, що вибити цим добре жінку, то зробиться з неї царева дочка. Щоб яка гидка була, то файна зробиться.
— А кілко то коштує?
— П’ять тисяч.
— За що ж тут давати такі гроші?
— Ідіть до мене, я вам покажу на факті.
Вони беруть п’ять тисяч, запрягають коней і їдуть з ним у ліс, де він жиє. Приїжджають, сідають на лавку. Він вводить свою жінку і каже:
— Видите? А тепер сидіть тут і побачите, що я зараз введу. Побачите, яку я з неї тим муцувайлом зроблю.
Бере він її за руку і веде до сіней. Двері закриває, а купці зосталися в хаті. А їй каже:
— Вмивайся, підготовляйся і лиш кричи: «Ой!»
Чіпляє Іван на стіну старий кожух, що від лісника лишився, і б’є той кожух. Кілко раз удари, а вона все крикне: «Ой!» Він б’є кожух, а вона збирається. Зібралася, як треба. Тоді він бере її за руку, бере то муцувайло і вводи її до хати.
— Що це ви, Іване, зробили, що така красива у вас жінка?
— Муцувайло переробляє, з поганих файні роби.
Купили купці те муцувайло за п’ять тисяч, їдуть додому і радяться дорогою. Той каже:
— Я перше свою жінку перероблю на файну. А другий каже:
— Я свою.
Але той, що на коні, каже:
— Мої ж таки коні. Я перше буду свою переробляти. Приїхали вони додому. Той, що взяв муцувайло, каже своїй жінці:
— Виходь до сіней. Я тебе буду переробляти муцувайлом, і будеш така красива, як царева дочка.
Вивів він її в сіни і зачав бити. Жінка кричить, діти в хаті плачуть, а він б’є. Вона кричить:
— Не хочу бути як царівна, лиши мене!
А він же тілко грошей дав! Хоче, щоб жінка була файна. Бив він, бив і вбив жінку. Цей лиш свою добиває, а другий прибіг:
— Давай муцувайло, най я перероблю свою.
І так всі три свої жінки «переробляли», доки не повбивали.
Пішли вони в ліс глядіти Івана, щоб і його «переробити» тим муцувайлом. А в лісі вже нікого нема, тілко хата пуста. Іван пішов з жінкою далі.