Був маленький хлопчик. Вмер його тато, вмерла мама. Він лишився маленьким, не годен був сам жити. Пішов світом просити, бо ще не годен був робити. Ішов, ішов, а там ліс, а в лісі маленька хатка. Зробився вечір. Зайшов він до тої хатки проситися на ніч, а там стара баба.
— Бабусько, прийміть мене на ніч, бо ніч, а я маленький, і нема більше хат, лиш ваша.
Бабуся каже:
— Я би тебе, хлопчику, приймила, але в мене дідо лихий. А хлопчик далі проситься. Баба каже:
— Лізь, хлопчику, на піч і сховайся в клоччя. Там будеш спати. Аби тебе дідо не видів. Бо як прийде дідо та тебе вздрить, то буде бити тебе та й мене.
Спить хлопчик у клоччі, чує, іде дідо. Гримить, кричить, співає. Входить п’яний дідо до хати і лізе на піч спати. Баба каже:
— Не лізь, діду, на піч, бо там кіт спить у клоччі. А дід лізе і б’є по клоччі руками.
— Атпрусь!
— Не бий, діду, там є хлопчик малий, — каже баба.
— Ану, хлопчику, вилазь! — кричить дідо. Хлопчик вилазить. Боїться діда. Дід питає:
— Ти їв?
— Ні, не їв, — відповідає хлопчик.
— Бабо, а чого ти не дала йому їсти?
— Та не маю що.
— Вставай, бабо, роби пироги.
Баба встала, наробила велику мидницю * пирогів, зварила їх. Дідо кличе хлопчика їсти. Хлопчик їсть, а дід сів з макогоном і каже хлопчикови, що мусить з’їсти всі пироги. А хлопчик маленький, не годен ті пироги з’їсти, один пиріг у рот кидав, а другий у пазуху. Та й «з’їв» хлопчик усі ті пироги.
— Попоїв? — питає дідо.
— Попоїв.
Сідає дідо на поріг, починає грати в сопілку і каже хлопчикови, би брав бабу в танець.
— Баба тобі зварила пирогів, наївся. Танцюй з бабою. Хлопчик проситься, каже, що не вміє, а дідо йому:
— Танцюй, лайдаку *. Хлопчик танцює.
— Як танцюєш? Сідай гайдука! Ти попоїв, мусиш танцювати! Як сів хлопчик гайдука! А він був заперезаний. Курманчик * урвався, пироги повипадали. А дідо хлопчика макогоном та макогоном! Набив його добре, і пішов хлопчик уночі темним лісом.
А як зійшло сонце, найшов хлопчик другого ґазду, і той ґазда наймив його служити.
Служив хлопчик сім років за сім зерен пшенички. Відслужив тих сім років і виріс великий. І вже йде додому. Ішов, ішов, і знов захопила його ніч. І приймив його один ґазда на ніч. Хлопчик ліг спати, а свої сім зерен пшенички поклав коло себе. А коло него були курятка. Та й з’їли вони йому ту пшеничку. Сім рік служив за пшеничку, і курятка з’їли. А чоловік каже:
— Не плач.
Та й дав йому двоє куряток. Хлопчик тішиться, що вже має двоє курят. Подякував ґазді та й іде додому. І знов захопила його ніч, а до хати йому було ще далеко. Знов проситься на ніч, і один ґазда приймив його. А він питає, де має свої курятка покласти.
— Іди до стайні. Там є банти *. Най там твої курятка сідають та й сплять.
Рано виходить він, а його курятка попадали з бантів, і їх потолочили * баранчики. Немає куряток. Хлопчик у плач. І ґазда дав йому за двох куряток два баранчики. Хлопчик тішиться — баранчики має. Зробив собі батіг і гонить їх додому.
Гонить він їх, і знов захоплює його ніч. Хлопчик побачив маленьку хатку під лісом. Далі нема йому куди йти, бо вже ніч та й ліс. Заходить він у ту хатку, а там баба та й дівка.
— Бабо, прийміть на ніч.
— Ходи, хлопчику, будеш у нас спати, — каже баба. А хлопчик каже:
— Я два баранчики маю, треба їх десь загнати.
А в них стайні не було, лиш хата та й сіни. Баба каже:
— Заганяй баранчиків до сіней. Переночуєш та й поженеш. Хлопчик увійшов до хати, а то нема де спати. Ні лавки, ні ліжка нема, лиш піч. Бідно баба з дівкою жили. Лягли вони спати на піч, а хлопчика поклали в запічок.
Пробудився хлопчик — днина. Баби нема, дівки нема, лиш він сам у хаті. Виходить він до сіней, а бабині руки приросли до баранчика. А дівка мацнула бабу, і її руки приросли до баби. Хлопчик здивувався. Що це таке? А то вони хотіли постригти баранчиків та й мати собі вовну. А це був гріх, бо хлопчик бідний і тяжко служив. Не можна красти в бідних дітей.
Хлопчик хотів відорвати їх від баранчика, але бабині руки так приросли, що ніяк не міг він їх відорвати. Узяв хлопчик батіг та й гонить їх усіх до себе додому. То баранчиків ударить батогом, то бабу, то дівку. І гонить він їх попри млин. Та й далі поганяє їх батогом. А в млині багато людей. Повибігали всі й сміються. А мельник вибіг з тою лопаткою, що муку вигрібав. Плеснув він лопаткою дівку по заду, і лопатка приросла до дівки, а рука до лопатки. Вже й мельник з ними йде. Хлопець уже мав що гонити додому.
Гонить він їх дорогою попри панський двір. Там було багато робітників, та й зачали вони з того сміятися. А того дідича жінка була враз * сумна, ніколи не сміялася. І дідич сказав, що хто його жінку розсмішить, тому дасть капелюх грошей. Робітники живо побігли і сказали дідичці, аби йшла подивитися на чудо. А дідичка як вийшла, як подивилася, то так засміялася! І дідич виніс хлопцеви капелюх грошей. Як узяв він тоти гроші, мельник зразу відорвався та й утік у млин. А баба з дівкою теж відорвалися та й побігли додому.
Хлопчик пригнав додому баранчики та й приніс гроші. Та й купив за ті гроші поля і побудував собі файну хату. Та сів на столець, та й байці конець.