Було в селі два хлопці. Вони жили по сусідству і товаришували собі. Каже оден до другого: — Підім на ріку покупаємося.
Прийшли до води, розділися. Оден з них умів плавати, а другий ні. Цей, що вмів плавати, поплив по воді вздовж і впоперек. А другий собі скраю купається. Але сяк-так зачав заходити потрошку на глибоку воду. А цей, що вмів плавати, виліз на берег та й вигрівається. А товариша його затягла вода в кро́кіс *. І хлопець потопає. Цей уздрів, що товариш його потопає, штрик на город, що був близько коло води, і витяг остріву. І пхнув йому в воду.
— Ловися за остріву, най я тебе витягну з води.
Хлопець імився за остріву, і той його витяг на берег, але якось попало так, що остріва шибликом * штуркнула хлопця в око. Це сталося невміньково. Зібрав хлопець свого товариша у його вбрання, і вони пішли додому.
Питається мама в хлопця:
— Хто тобі вибив око?
— Мій товариш.
— Як?
— Я купався, а він з берега шурнув мені острівою в очі. Мама й тато у плач.
— Подамо на суд того хлопця родичів. Щоби його пайка ґрунту перейшла на нашого хлопця.
Подалися до судії. Сказав судія родичам:
— Приведіть свого потерпілого хлопця, а я викличу того хлопця, що йому око вибив. Обох разом, аби я з них стяг протокол, як то було.
Приходять хлопці та їх родичі до судії. Питає судія в хлопців:
— Як то було, що оден другому око вибив? Той, що без ока, каже:
— Я купався, а він шурнув мені острівою в очі та й вибив мені око.
А той другий хлопець каже:
— Він топився. Його вода топила, а я його рятував від смерти. Я не хотів йому око вибити, це невміньково сталося. Най мені простить.
А цей каже до того свого товариша:
— Ой брехуне ти, брехуне. Я би був собі з води виплив. Тоді судія сказав:
— Ідіть, ґазди, додому. Мені треба тиждень, щоби розібрати цю справу і вас розсудити.
Думає усе судія та й думає. Думає днями та й ночами, як цю справу розсудити. «Відколи я судія, — думає він, — я всілякі справи розбирав. А цю справу не годен розсудити». Не їсть судія, лиш думає і думає. Але одного разу пішов він спацирувати понад ріку. І надійшов на групку хлопців, що купалися. Хлопці повиходили собі з води на берег, посідали собі вкупці, а судія прийшов до них та й став коло них. Та й дивиться. Хлопці гинуть щось говорити до пана, але не сміють. Але бо й пан до них не говорить, лиш думає. Один хлопчик питає пана:
— Пане, чого ви такі смутні, не говорите до нас? А пан каже:
— Та що буду говорити? Я маю свою журу.
— А яку, пане? Може, я пораджу щось вас?
— Та я, хлопчику, судія.
— Е, — обізвався другий, — ви з міста.
— Так, — сказав пан. — Ади, два хлопці купалися на ріці, та як ви оце купаєтеся. Та й оден другому око вибив у воді. А їхні родичі подалися до мене, бо я є судія. Аби я їх розсудив, котрий винен, а котрий ні. Я їх покликав до себе і запитався: «Чого ти вибив йому око?» А він мені каже: «Я його рятував від смерти та й подав йому остріву». А другий, що без ока, сказав: «Не треба було це робити. Я би був сам виплив з води та й мав би собі око».
Оден хлопчик з тої купи устає на ноги та й каже:
— Та цю справу, пане ласкавий, легко розібрати.
— А як? — питає судія.
— Беріть пару чужих людей та й родичів тих хлопців. Та й хлопців, що купалися. І скажіть, пане судія, тим двом хлопцям, би вони розібралися і показали, як то було.
Подякував судія хлопцям за добру пораду і пішов додому. Узяв він своїх людей і поїхали до родичів обох хлопців. І сказав судія родичам:
— Підемо на то плесо, де ваші хлопці купалися. І покличемо пару ваших сусід, щоби йшли разом з вами. І хай хлопці йдуть.
Привів судія всіх цих людей на річку і сказав хлопцеви без ока:
— Ану роздягайся до голого. Хлопець роздягся.
— Ти сказав, що ти би був виплив.
— Так, пане судія, я би був собі виплив та й мав око.
— Ану лізь тепер у воду, на те місце, де ти був, — сказав судія
— Та де, пане, я би пішов на то плесо? Я би втопився.
— Чуєте, люди, що він каже? Що він би втопився. То цей другий хлопець каже правильно. Він його рятував, аби той не втопився.
Всі люди гукнули:
— Правда ваша! Ми видимо сами, що правда! Та й я сам був там і видів це.