Це було давно, ще коли Бог із святим Петром ходили по землі і вершили суд правий між людьми. Проходили вони якось полем. А було літо, сонце пекло. Люди саме жнивували. Притомилися придорожні, жарко, водички хоч разок ковтнути хочеться. Коли це дивляться, аж під возом лежить якийсь чолов’яга, пикатий, товстий і спить. Поряд коса лежить, видно, ще й не починав роботу.
— Ей, чоловіче добрий! — почав гукати Петро. — Чи не дав би ти нам води напитися?
Чоловік глипнув, спросоння поводив очима, а вгледівши подорожніх, буркнув:
— Не маю часу на вас. Утомився на жнивах і відпочиваю.
Перевернувся на другий бік і захропів.
Ідуть далі Бог і святий Петро. Уже ледь ноги тягнуть. Доходять до іншої нивки. Бачать, стоїть поле майже вижате. На ньому дівчина із серпом до роботи, видно, швидко хапається.
— Дівчино, чи не була б ти така ласкава дати нам води напитися? — погукав
Петро.
— А чого ж, дам, добрі люди, — розігнулася дівчина від роботи.
Підбігла до копи, витягла глечика з водою і подала подорожнім напитися. Тоді розв’язала вузлика і дала їм скибку чорного хліба і півцибулини.
— Що ж ти нам обід свій віддала? — питає Петро.
— Їжте, ви, мабуть, ідете здалеку, — каже дівчина. — А я вже пообідала.
І дивиться так приязно, а сама гарна, як ясочка.
— Ви відпочивайте, — каже, — а я побіжу жати, бо до вечора треба закінчити роботу.
Відпочили Бог з Петром і рушили далі. Ідуть, а тоді Петро й каже:
— Яка гарна та роботяща дівчина. Пошли, Боже, їй долю щасливу.
— Її доля, — відповідає Бог, — отам під возом спить.
— Боже! — вигукнув Петро, — це ж не справедливо! Нащо ти цій роботящій, як бджілка, дівчині посилаєш таке ледащо?
— А тому, — відповідає Бог, — що коли тому ледащу та ще й жінку ледачу дати, то вони себе не прогодують і помруть з голоду. Так і люди переведуться на землі. А то одне ледаче, а друге працьовите, та й якось і проживуть.