Жив колись змій. Він їв людей і не давав їм спокою. Коваль збудував недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би звести того змія зі світу, щоб він людей не губив. Як зачує змій, що коваль кує в кузні, то стає йому досадно від того стуку. Прилетів змій до кузні, а вона зачинена залізними дверима. Змій і гукає:
— Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш, не даєш мені спати? Я тебе з’їм!
— Що ж, твоя воля! Дай лиш мені востаннє помолитися.
— Молись!
От коваль узяв молот та й давай скоріше робити гвіздка.
— Чом же ти не молишся, а знову ляпаєш? — гукає змій.
— Це я, молячись, ляпаю по ковадлу, — каже коваль.
— Ну швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
— Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
— Вже! — гукає. — Я готовий! Ти як, — питає, — мене їстимеш? Ось у стінках є дірки, так ти просунь сюди свій язик, я сяду на нього, ти мене й проковтнеш.
Згодився змій. Просунув у дірку язика, а коваль за гвіздка та й прибив ним зміїв язик до стіни. Змій туди-сюди посмикав — не одірветься. А коваль взяв вуздечку та й загнуздав змія. Запріг його в плуга і давай орати ним поле. Орав ним доти, аж поки змія не ухекав. Люди зраділи, що коваль переміг змія, дякували йому за своє спасіння.