Їден чоловік женився і взяв собі на другому селі дуже ледащу жінку. Ні прясти, ні ткати — нічого не хтіла робити і вся обдерта ходила. Через якийсь час тесть віддавав меншу дочку та й проси їх обох на свадьбу. А жінка така обдерта, що далі вже нікуди.
— Як же я поїду на свадьбу? — каже вона. — У мене нема в що вдітися.
— Сідай, поїдемо, — каже чоловік, — якось воно буде. Під’їхали під то село, а чоловік каже жінці:
— Ти лишайся тут, під вербою, а я поїду до твоїх батьків, дістану якесь вдяганнє і принесу тобі сюди. Ти одягнеш та й підеш на весілля.
Жінка зосталася, а він поїхав. Приїхав, а там усі питають його:
— А де ж жінка? А чоловік каже:
— Вона в мене дуже церемонна. Хоче, щоб проти неї вийшла музика. Сидить там під вербов за селом.
Люди з музикою пішли за село, щоб її попросити. А вона як увиділа, що стілко народу йде, взяла та й утекла, бо страмно їй було, що вона така обірвана. Прибігла додому та й почала шукати прядива, щоб напрясти та зробити собі якусь шматину. Сидить жінка та й пряде.
Чоловік через п’ять днів вернувся додому, а вона йому каже:
— Де ти так довго сидиш? Я тут он стілко роботи зробила, а ти гуляєш.