Одного разу йшов вовк полем та й надибав лиса. От вовк й каже йому:
— Я, брате, такий голодний, що гину. Я щось би з’їв, та немає нічого, тому мушу тебе їсти.
Лис як почув те, та й одказує:
— Ти мене не їж, а я тобі дам щось смачненького. Їв би масло?
— Ой, — каже вовк, — чому б ні? Неси його сюди!
Лис і каже:
— Ходімо у село, там є велике кружало масла, то й їстимеш.
— Добре.
Привів лис вовка до великого ставка та й каже:
— Ану бери та й пий воду, а на споді є масло. Спочатку треба випити воду, та так і до масла дістанешся. Та так масла багато, що ти й з’їсти не зможеш.
А вовк і не розпитував багато, та хляп, хляп, хляп, хлепче собі воду, щоб добути масла.
Пив, пив вовк, а далі й не зміг, бо став, як барило, та й дивиться на лиса, а лис у сміх. Вовк тоді зрозумів, що над ним кепкують, та за лисом.
Біжать, біжать, уже лис і біля своєї нори, а вовк хап його за ногу. Та лис кричить йому:
— Слава богу, вхопив за корінь, а не за ногу!
А вовк тоді пустив ногу та хап за корінь. А лис скочив у нору, заховався та й регоче.