Іван жив близько коло священика. І все любив зайти до священика на вечірки. Та й любив Іван поговорити, а священик не мав коли, бо він брав книжку й читав. Іван збирається додому, а священик говорить:
— Чого так скоро, Іване?
А Іван каже:
— Чого скоро? Я люблю щось побалакати, а ви тілько читаєте й читаєте книжки.
А він йому говорить:
— Я не тільки читаю про свій священий обов’язок. Я читав про то, що ся в світі робить. І я знаю.
— Ну й що, отче, як ви знаєте? Все одно вчений розум не то, що родовитий. Ану, отче, поспорме, чи родовий розум мудріший, чи вчений. Як я програю, то віддаю половину свого господарства.
А Іван багатий був. Священик говорить:
— А як я програю, то половину свого віддам.
Поспорили вони, і так залишилося на два чи три місяці. Думав священик, що Іван то. Але Іван не забував, думав про то.
І задумав Іван убити песятко. І зробив маленьку домовину, та як дитині, і вложив песятко в ту домовину. Та прийшов до священика і заплакав. Питає священик:
— Що лучилось, Іване, що ви плачете?
— Як, отче, не плакати, коди я прожив з жінкою двадцять літ і в мене дітей не було. А в двадцять літ уродила жінка дитину, і то хлопчика, і неживого.
— Ну й що ви хочете, Іване? Кажіть.
— Я хотів похоронити на цвинтарі коло церкви по-християнськи.
— Ну та добре, Іване, добре. Я прийду відправлю парастас.
— Добре.
Та й похоронили песика на цвинтарі, «як положено». Священик запечатав гріб, і на тім закінчилось.
А в Івана був наймит з другого чи третього села. Він поїхав додому і там розказав, що «мій господар поховав на цвинтарі собаку». Люди не звірили. Найшлися такі, що пішли й відкопали. Хотіли подивитися. І побачили, же правильно. Та й тоді звернулися до священика:
— Що ви робите? Вже до того дійшли, що собаки ховаєте на цвинтарі?
Приходить священик до Івана.
— Іване, що ти мені наробив!
А Іван говорить:
— Що я наробив? Та же ви, отче, вчена людина. Треба було подивитися, що ви хороните. А тепер будьте добрі, отче, віддавайте половину свого маєтку.
— Я тобі віддам половину свого маєтку. А як виженуть мене із священика: що я буду робити, Іване?
— Нічого, отче, будете далі священиком.
На тім розійшлися, але священик задумався, що з ним буде. Бо люде написали про ту справу до єпископа.
А Іван говорить до свого слуги:
— Іди впрягай коні і бери коням їсти, щоб було на добу. І бери того маленького барана білого. І файно його вичисти, бо поїдеме в місто.
А слуга питає:
— Чого в місто? Ниська ярмарку нема.
Іван говорить:
— Не питай за ярмарок. Що я тобі кажу, то роби.
Приїжджають до міста. Заїхали до єпископа. Виходить єпископ, Іван поклонився.
— Слава Ісусу Христу!
— Що ви скажете, господарю? — питає єпископ.
А він сказав:
— Первосвященний єпископе, я до вас з великою просьбою приїхав. Я вже більше як двадцять літ господарюю і не можу худоби догодоватись. Все здихає в мене. Тілько ми ся лишив єден баранець. І я всюди ходив, старих людей питав.
А єпископ йому говорить:
— Ви певно й по ворожках ходите?
— Та ні. Зайшов я до одного старого священика. І сказав, же той баранець у мене ся єден зоставив. А він мені сказав, жеби я поїхав до вас і ви мені того баранця охрестили, то в мене бу ся худоба вела.
А єпископ говорить:
— Та ви що, господарю?! Барана хрестити?
А Іван узяв з собою обранець, де був намальований Христос, як він хрестив Іоанна, а Іоанн тримав на руках баранця. Єпископ задумався.
— Я вам заплачу, що ви скажете. Ще більше, як скажете, заплачу.
— Ведіть його до церкви, вашого барана.
Відчитав він там якусь молитву, не як за людину, а як за тварину. І питає:
— А яке йому ім’я дати
— Дайте ім’я Дзікан.
— Най тобі Дзікан.
Узяв єпископ свячену воду, покропив його. А Іван виймає жменю грошей, подає єпископу і дякує. А слуга Іванів був при тім і на то дивився. І говорить слуга:
— Газдо, ви даремно тілько грошей дали. Я в вас тілько служу, ви би мені хоч половину того дали.
А Іван говорить:
— Тихо, я ще й тобі дам. Увидиш.
І повернулися вони додому. А в тиждень приїжджає єпископ з десятьма дзєканами. Та й заїхали на попівську квартиру і радяться, що з тим священиком за атку справу зробити, яку йому кару дати. Вони зачали ту розмову, а Іван усе підбігав слухати, що вони говорять. Та побіг додому, схопив барана і веде туди. І не стукає, заходить в кімнату. Вони видивилися.
Нащо барана привів? А Іван говорить:
— Та ще мій Дзєкан оди. Що він скаже?
А єпископ зразу зрозумів, у чім діло. І скричав:
— Забирайте, господарю, свого барана!
І ніхто з них не знав, у чім діло, тілько єден Іван знав і єпископ. А тоді єпископ сказав:
— Я би сказав так: першу кару дарують скрізь. Подарувати йому ту першу кару. На світі нема людини, яка би хоч раз на віку в чомусь не помилялася. Кожний помиляється.
І священикови подарували. Іван приходить до священика.
— Давайте, отче, половину маєтку. За свій учений розум. Щоб в більше не спорили.