Жило у тундрі оленятко — маленькі ріжки. І ніяких друзів воно не мало. А дуже хотілося оленяткові друзів мати.
Якось побачило воно ворона. Сидить ворон на великому камені — чорний, важний, очі заплющив, ні на кого не звертає уваги.
Підійшло оленятко до каменя, покликало тихенько:
– Харна, харна!
Мовчить ворон.
Знову покликало:
– Харна, харна!
Ворон тільки трохи очі розплющив.
Гучніше колишнього крикнуло оленя:
— Харно, е, харно!
Подивився ворон з висоти, побачив, нарешті, оленя, розкрив дзьоб:
– Чого тобі?
– Давай з тобою дружити, харно.
Почув ворон ці слова, закаркав, клацнув дзьобом. Довго він так сміявся, потім сказав:
— Що ж, гаразд, залізай сюди на камінь. Посидимо трохи, а потім полетимо геть до тієї гори.
— А я ж літати не вмію, — відповіло оленя.
— Ну то який же ти мені друг, – відповів ворон, змахнув крилами і полетів на далеку гору.
Знову залишилося оленя одне. Побрело воно далі тундрою. Ішло, ішло і побачило велике озеро, а в ньому щука плаває, носом розсікає воду, хвостом керує.
Схилилося оленя до озера:
— Пиря, гей, пиря!
Висунула щука ніс із води:
— Хто це мене там кличе?
— Це я, оленя — маленькі ріжки. Давай з тобою дружити.
— Що ж, – сказала щука, – я теж не проти мати друга. Пірнай у воду, разом плаватимемо, окунів ловитимемо.
— Та я плавати не вмію, — злякалося оленя.
Розсміялася щука:
— Ось бачиш, який ти мені друг. — Повернулась до оленя хвостом і попливла у своїх справах.
Знову залишилося оленя одне. А тут вечір настав. Почало сонце до горизонту хилитися. Раптом бачить оленя: вдалині вогник горить, біля вогнища чоловік сидить, казанок над вогнем повісив, юшку варить.
Підійшло оленя ближче.
Побачив його чоловік і питає:
– Звідки і куди ти йдеш, оленя – маленькі ріжки?
Заплакало оленя і розповіло людині про своє лихо.
Вислухав його чоловік і сказав:
– Не плач. Була в тебе біда, а тепер нема її. Я буду твоїм другом.
Залишилося оленя і виросло у великого білого оленя з гарними гіллястими рогами.
Кажуть, що з того часу в тундрі олені живуть разом із людиною.