Був собі багач і мав дуже багато поля. І мали вони з жінкою дівчину. Дівчина підростала, стала дівкою. І ніде вона не ходила, і ніхто її не питав заміж брати. Радиться чоловік з жінкою:
— Що нам робити? Нашій дівчині підходять роки, і ніхто її не сватає.
А жінка каже:
— Ти знаєш що, чоловіче? У нас є наймит Іван. Віддамо її за Івана. Так вони й зробили. Кличуть Івана й кажуть:
— Іване, ти будеш нашим зятем. У нас багато поля, а ти бідний. Та й мете робити, та й будете мати.
Іван дуже врадувався.
— Але, — каже хазяїн, — щоби ти в нас служив і ніякої шкоди не робив.
— Добре, я буду старатися, щоби ніякої шкоди не робити.
Та й проходить рік. А їм трафився за цей час другий князь, сторонський, такий самий багач, як цей ґазда. Та й подумали вони, що ліпше дати дочку за багача, ніж за такого бідного Івана.
— Він хоч і добрий хлопець, але бідний, — каже ґазда.
Та й придумали вони, як Івана збутися. Каже чоловік жінці:
— Я вишлю Івана в ліс по дрова. Та й підпилю снасть, аби вона вломилася і він дрова не привіз. Та й скажем: «Ти зробив нам шкоду, і ми за тебе дочку не віддаєм. Маєм ліпшого».
А вони вже з батьками того нового князя лагодяться на слово, коли має бути весілля. Князь уже лагодиться йти на слово, а його тато каже:
— Як ти будеш іти на слово, то добре дома наїжся, бо ти там будеш теньґо їсти, і нам сором буде. Там буде доста їсти, але наїжся дома.
Нагодували вони його добре в той день. А їдець він був добрий. Випив горнець молока, з’їв горнець сушениці, і цілий хліб з’їв та й пішов на слово. А там уже злагодилися.
А Іван поїхав у ліс по дрова, наклав фіру дров, проїхав з ними трохи, і вломилася снасть. Хлопець став плакати.
— Я, — каже, — таку шкоду зробив велику! Я мав женитися, а тепер усе пропало.
І приходить д’нему дід, такий старий, сивий. Та й каже:
— Що ти, Іване, так плачеш?
— Дідуню, — каже, — як мені не плакати? Я таку шкоду велику зробив. Якби я був цего не зробив, був би-м багачем, а так лишуся бідним.
А дід каже:
— Слухай, Іване, ти ці дрова скидай. Маєш сокиру, нарубай собі трісочок, наклади їх навколо снасти, натягни колесо і будеш їхати, і нічого тобі поганого не буде. І даю я тобі три волоски. Ти їх тримай коло себе, би ніколи не загубив, заший їх собі в руку, і вони будуть з тобою водно. І що скажеш, то так і буде.
Іван зробив, як казав дід, знов наклав дрова на віз, приїжджає додому, а тут уже свати приїхали. Заходить Іван до хати, а багач почухався в голову та й думає: «Замало я підпиляв снасть. Треба було дужче підпиляти».
Лагодяться вони на то весілля. Все договорилися. Настала ніч. Домашній сват каже:
— Слухайте, свате, ви сторонський, ви сьогодні додому не йдіть. Будете ночувати в мене.
А той питає:
— Та де я буду у вас спати?
— Ви будете з жінкою спати на постели, а я з жінкою на печи. Іван буде на лавици, молода на припічку, а молодий ляже на лавицю за столом. Та й переночуєм.
Та й так вони полягали. І ночують. А молодий уночі встає та будить Івана. І каже йому:
— Іване, я хочу надвір. Виведи мене.
Іван його вивів. А той знов і знов устає і просить його вивести. А тато його прокинувся, подивився на то та й каже:
— Жінко, вставай та тікаймо відци, бо нам сором великий буде. Вони все це бачать.
І свого князя забрали і втекли додому.
Пройшло два тижні, та й подумав багач: «Е, що там було, то було, то вже пройшло, таки треба робити весілля, треба віддати нашу дочку за того сторонського багача». І посилає Івана:
— Іди до свата, кажи, що будем робити весілля. Іван приходить туди та й каже:
— Казали вуйко, щоби ви лагодилися на весілля. Договорилися вони, коли то весілля має бути, цей ґазда вже сам пририхтувався. Та й уже роблять весілля і там, і тут. І їде вже молодий за молодою, привіз молоду, посідали за стіл. А ввечір виводить молодий молоду з-за стола. А в них, розумієте, був такий звичай, що молодий з молодою йшли спати до комори. Тато з мамою їх проводять, а Іван тихо каже:
— Най так буде.
І вони всі четверо почіплялися докупи і вже не можуть розійтися. А гості, знаєте, вже хочуть розходитися. Та заглянули в комору й кажуть:
— Що ви тут сидите та й сидите? Ми же хочем ся розходити. А Іван каже:
— Най буде так.
І ймилося все весілля докупи, і ніхто не може розійтися. І вже розвиднилося, і все весілля стоїть коло хати. Подумали вони та й кажуть:
— Це ксьондз недобре шлюб дав. Треба посилати Івана, аби ксьондз це розшлюбив. Іване, йди до ксьондза і скажи, щоб він нас розшлюбив, бо ми не можем розійтися.
А інші кажуть:
— Перше покличмо знахарку, щоб нам примовила і ми розійшлися. Іван пішов до тої баби та й каже:
— Вуйно, казали вуйко, би ви прийшли до нас, бо весілля ймилося купи й не може розійтися. Хочуть, би ви щось примовили.
— Та най буде, — каже знахарка.
Та й іде вона. Але треба було перейти річку. Баба підтикалася, би не замочила сорочку. Перейшла річку, а Іван каже:
— Най буде так.
І вона хоче поправити сорочку, а то не мож нічого зробити.
Та й прийшла вона на то весілля, зачала примовляти — то нічого не допомагає. Нічого! Знов кажуть іти до церкви, би ксьондз їх розшлюбив, би дав шлюб з Іваном, бо лиш Іван ходить і ні до кого не причепився. І Іван то скерував, пішло то все до церкви, і дали Іванови шлюб з тою молодою, і пішов той молодий без нічого.
А ксьондз каже:
— Якби це все розійшлося, то я би ще дав триста рублів. А Іван це почув та плюнув і каже:
— Розійдіться, як слина на воді. І вони порозходилися хто куди.
Та й жиє собі Іван з жінкою, ґаздує. І пригадав Іван, що ксьондз має дати триста рублів. Та й посилає жінку до ксьондза.
— Жінко, іди й скажи, най ксьондз дасть тих триста рублів. Жінка пішла та й каже ксьондзови за ті гроші, а ксьондз:
— То я дав шлюб та ще й маю давати триста рублів? Я нічого не даю.
Вона прийшла додому і все Іванови розповідає. А Іван каже:
— Він дасть.
Приходить Іван до ксьондза, а ксьондз сидить собі в кріслі. А Іван каже:
— Най буде так.
І ксьондз уже не може встати з крісла. А попадя прийшла до него, поклала йому руку на плече та й каже:
— Чого ти сидиш та й сидиш? А Іван:
— Най буде так.
Та й попадя причепилася до попа. А відтак уже й наймичка прийшла. Та й каже:
— Що ви там сидите? То вже вечір. А ксьондз їй каже:
— Йди до Івана і скажи, най він прийде сюди. Наймичка пішла до Івана та й каже:
— Йдіть, бо вас отець кличе. Іван прийшов з жінкою та й каже:
— Розійдіться, як слина по воді.
Розділилися вони, та й ксьондз дав їм триста рублів і каже:
— Я більше з вами нічого не хочу мати. І дуже файно ґаздували Іван з жінкою.