Піп і дяк любили ходити на сусіднє село службу і вечірню служити, бо в тім селі мали любаску.
Піп все спекулював, аби остатися на ніч. І ночували у Маріки.
Як полягали спати, піп би дуже хотів, аби дяк заснув… І дяк вчинився, що спить.
Тоді піп тихенько перейшов на постіль до Маріки. І шепче:
— Уже можна, уже можна…
— Ще ні… ще не заспав дяк… Ану потягніть його за волосся…
Піп потяг і дяк покоріцмався.
— Ну, видите, ще не спить.
Але попові не терпиться. З тяжкою бідою дочекався, коли дяк заснув, і вчинив своє діло.
Рано піп і дяк верталися домів. Ішли пішки. Ідучи дорогою, піп доброї дяки, приспівує собі:
Ей, кедь ми будемо, кедь ми будемо
Сюди ходити, Яра пшеничка, яра пшеничка
Буде родити.
Приспівує собі і докучає дякові.
— Дяче, а ви не знаєте ніяку співанку? — Я не знаю, — сердиться дяк.
А піп веселий, далі співає:
Кедь ми будемо, кедь ми будемо
Сюди ходити, Яра пшеничка, яра пшеничка Буде родити!
Дякові надоїло слухати і заспівав свою співанку:
Кедь ми будемо, кедь ми будемо
Сюди ходити, На моїй головці вшитко волосічко
Буде хибіти!
Дяк був сердитий на попа, і коли на другу неділю служили відправу, переставив попові в «Євангелії» закладки.
Піп служить службу і дійшов до читання «Євангелія». Перевернув листи, де треба було читати, — позирає — не те! Айбо тут ніколи шукати. Треба нараз читати. І піп зачав:
— Рече господь!.. Рече господь!
А далі напам’ять не знає, і все повторює:
— Рече господь!.. Рече господь!..
Дяк на клиросі не витерпів і на всю церкву загойкав:
— Та кедь «рече», та най раз уже рече!..