Був піп і мав сусідку Марію. У неї було мало курей, та вона їх добре годувала. І дуже гарні кури були. А піп лиш ті кури їв, що йому приносили. А як ішли до попа на вивід чи ще чогось, то несли кури найгірші. А Маріїні кури та йшли аж до попа до порога. Попадя види, що такі файні кури, великі, ситі, і злакомилася піймити Маріїну курку. Приходи Марія з поля. «Тю-тю, тю-тю!» — нема курки. Вона нічого не каже, лягла спати. Може, на ранок курка прийде? Рано Марія знов: «Тю-тю-тю! Тю-тю-тю!» А попадя питає:
— Що ви, Маріє, тютяєте? Ви десь думаєте, що я взяла курку?
— Та нє, матушко.
Через день-два матушка знов піймила курку. Прийшла Марія з поля.
— Ади, ще одної курки нема.
Вона знов тютяє. А піп дивиться — на попаді росте пір’я. «Ой, лихо», — подумав піп та й каже:
— Ади, на тобі пір’я росте.
А пір’я на попаді так скоро росте. Зажурився піп. Найшов він таку книжку і читає. А там написано, що пір’я з попаді щезне, як буде Марія клясти. Іде піп до Марії та й каже:
— Маріє, кажуть, що у вас кури пропали. А чого ж ви не кленете?
А вона йому:
— Що я, батюшко, буду клести? Най йому бог звиди та й заплати. Отак вона закляла. Батюшка приходи до хати, а з попаді пір’я злетіло.
І тепер так: чия згуба, того гріхів повна губа.